— Мій чоловік військовий, проте я не хотіла, щоб наші сини пішли стопами батька, — розповіла «ФАКТАМ» Тетяна Фоменко, мати зниклого безвісти старшого бойового медика 24-річного Олександра Фоменка. — Я наполягла, щоб наш старший син Саша вивчився на зубного техніка (хоча він хотів стати військовим медиком). І все ж, коли почалася повномасштабна війна, мій Сашко пішов добровольцем на фронт. У вересні 2023 року він зник безвісти в ході битви за Бахмут в бою біля села Кліщіївка. Достеменних відомостей про те, що з ним сталося, у нас досі немає. Десь півтора місяця після зникнення Сашка я не могла спати. Живу надією, що він потрапив в полон і його вдасться обміняти. Щодо молодшого сина Дмитрія. Хоча я була проти того, щоб він став військовим, Дмитрій після початку великої війни вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Я як волонтер працювала з 63 окремою механізованою бригадою ЗСУ. Попросила її офіцерів відмовити Дмитрія йти вчитися в військову академію, але він стояв на своєму. Цього року молодший син закінчує навчання, стане офіцером-артилеристом. А мій чоловік зараз не у війську — звільнився через поранення.
До великої війни родина Фоменків жила на Миколаївщині. Їхнє село не було окуповано, проте опинилось фактично на лінії бойового зіткнення, тому зазнало чималих руйнувань. Довелося звідти евакуюватися. З Тетяною Фоменко кореспондент «ФАКТІВ» поспілкувався в Києві під час презентації дослідження «Як покращити систему пошуку безвісти зниклих?», проведеного Центром громадянських свобод, який у 2022 році отримав Нобелівську премію миру.
«Мамо, йду на завдання. Якщо завтра-післязавтра не вийду, значить, мене серед живих немає»
— Під час виконання якого саме завдання ваш старший син Олександр зник безвісти? — ставлю питання Тетяні Фоменко.
ВІДЕО ДНЯ
— Він з побратимами боронив одну з позицій біля Кліщіївки. Під час бою, в якому ворог захопив ту позицію, Сашко зник безвісти.
— Ніхто з українських бійців не повернувся з того бою?
РЕКЛАМА
— Дехто повернувся — ті, хто відступили. А мій Саша і ще один боєць з позивним «Батя» лишилися, бо не було наказу відходити. Вони вдвох й зникли безвісти. Військові сказали нам, що «Батя» загинув.
— Чи велося відеоспостереження за тією позицією з українського дрона?
— Велося, але ворог збив той безпілотник тому дуже важливі хвилини, коли противник (кадировці) зміг захопити позицію, не були зняті на відео. Дрон іншого українського підрозділу побачив лише, як когось з українських бійців після завершення бою ворог вів в полон.
РЕКЛАМА
— Вам вдалося поспілкуватися з побратимами сина?
— Так. В останній раз, коли вони бачили Сашка, він був живий. І це дає підстави сподіватися, що син потрапив в полон. Тим паче, що нещодавно СБУ повідомила нам: є певні дані, що він в полоні.
Проте дехто з побратимів Сашка каже протилежне — що росіяни його розстріляли (начебто це побачили з дрона). Хлопці розповідали й інші версії про зникнення сина, зокрема ту, що він підірвав себе гранатою, бо неодноразово казав: «Не можу здаватися в полон — знаю багато інформації, якою в жодному разі не має заволодіти ворог. Заберу її з собою». Всі ці версії (і оптимістичні, і песимістичні) не мають належних доказів. Тож наразі мій Саша має статус зниклого безвісти.
Тетяна Фоменко зі старшим сином Олександром. Фото зроблено в Дружківці, коли мама приїздила туди, щоб побачитись з сином РЕКЛАМА
— Він виходив на зв’язок з вами перед тим боєм?
— Так, десь за півтори години до того ми з ним поговорили телефоном. А о 17.12 син написав мені: «Мамо, йду на завдання. Якщо завтра-післязавтра не вийду, значить мене серед живих немає». Тобто син розумів складність і небезпечність того завдання, чітко усвідомлював, що може статися під час його виконання.
— Настільки тривожне повідомлення він прислав вам вперше?
– Так, вперше. До того було писав: «Слава Богу, що живий». А от щось схожого на «якщо завтра-післязавтра не вийду, значить, мене серед живих немає» прислав вперше.
Ці слова мене дуже злякали. Прочитавши їх, я невпинно молилась за сина. І до того я часто відчувала материнський душевний біль за нього. Але в той раз цей біль був жахливим. Я буквально відчувала, що сталося щось дуже нехороше.
Як раз тоді я була на театральних курсах і готувалась до випускних іспитів, які мала здавати наступного дня. Але через оце тривожне повідомлення від сина махнула рукою на іспити — так і не пішла на них.
«Уві сні сказала Сашку: „Синок, я тут!“ Доторкнулася до його руки — і відчула льодяний холод»
— Бачите Сашу у снах?
– Так. Тут слід сказати, що ми з чоловіком їздили на Донеччину до побратимів Саші, щоб все детально їх розпитати. Завітали в будинок, в якому син жив перед тим боєм. Під час тієї поїздки я була сильно схвильована, всю ніч не могла заснути. Трошки задрімала, і побачила уві сні сина. Він лежав, і я зрозуміла, що його права нога поранена, а також — що він сильно змерз.
Це (відчуття холоду) перегукується з іншим сном. Напередодні розмови з бійцем, який сказав, що росіяни начебто розстріляли мого сина, я побачила сон: стою на подвір’ї моїх батьків, а Сашко ходить поруч дуже сильно змерзлий. Я збагнула, що він шукає нас (свою родину). Уві сні я підійшла до нього, подивилась знизу вгору (Саша десь на дві голови вищій за мене — зріст 196 сантиметрів), сказала: «Синок, я тут, синок, я тут!». Бачу — в нього очі, наче скляні. Доторкнулася до його руки, і відчула льодяний холод. Я досі відчуваю той холод його долоні.
Тетяна з чоловіком Максимом та молодшим сином Дмитрієм, який вирішив стати офіцером-артилеристом
— Як ви думаєте, чому уві снах бачите сина змерзлим?
— Можливо, через те, що військові нам повідомили, що після того страшного бою, під час якого зник Саша, з дрона було видно: росіяни взяли одного з українських захисників в полон і змусили його йти роздягнутим.
— Я так розумію, що в даному разі з безпілотника не вдалося роздивитись, хто був той полонений?
— Саме так. Картинка з камери БПЛА була не чіткою, тому розпізнати захопленого ворогом бійця неможливо.
З тим боєм пов’язана ще така обставина: неподалік одна від одної діяли дві українські групи. Під час бою зникли безвісти два Олександри з різних груп: один старший за віком, другий молодий — мій син. Військові дали однакові оцінки щодо обох зниклих безвісти Олександрів: є ймовірність, що живі.
Читайте також: «Ти ж „азовець“, то терпи»: українському військовополоненому, що дивом вижив в Оленівці, лікарі в окупованому Донецьку робили операцію без наркозу
— Певно, ви шукали інформацію про сина на ворожих медіаресурсах?
— Так, шукала. Знайшла відео, на якому знято Рамзана Кадирова (російського ставленика в Чечні. — Авт.), коли він пропонував віддати 20 українських полонених в обмін на зняття західних санкцій проти його родини. Видається, один з українських бранців на тому ролику — мій син Саша. Але стверджувати це зі 100-відсотковою певністю не можу. Бо наче навмисно на тому полоненому переривається запис. До того ж бранців, які стояли праворуч, видно добре, а тих, хто ліворуч (можливо, серед них мій старший син) — не чітко. Тому фахівці з портретної експертизи не беруться визначити, чи дійсно на тому відео є мій Саша. В контексті цього відеосюжету важливо те, що позицію на якій зник безвісти мій син, взяли штурмом саме кадировці. Вони могли переправити взятих там в полон українських бійців в Чечню.
Я знайшла ще один відеозапис, на якому росіяни беруть в полон хлопця за статурою (широкий в плечах, кремезний, високий) дуже схожого на мого старшого сина. Побратими сказали, що справді за статурою цей солдат на відео дуже схожий на «Фому» (позивний мого сина — від прізвища Фоменко). Але знову ж таки обличчя як слід не видно.
Читайте також: Намагалися посварити українських полонених за крихти хліба: чому морпіх в російській неволі перестав вживати нецензурну лексику
— Ви напряму зверталися до російських державних інстанцій, щоб отримати інформацію про сина?
— Написала до уповноваженої з прав людини у рф Тетяни Москалькової. Відповіді вона не дала, повернула мій лист назад. Проте так само вона вчинила з листами всіх родичів зниклих безвісти, з якими я знайома.
— Скільки Саші було років, коли він зник безвісти?
— Тоді йому було 22. Зараз вже 24.
— Він одружений?
— Поки що, ні. Живу надією, що він в полоні, повернеться і створить власну родину.
Раніше «ФАКТИ» розповідали, як завдяки акції на підтримку військовополонених і зниклих безвісти у Варшаві вдалося дізнатися про долю солдата з Полтавщини.
Читайте також: Є надія, що вони у полоні: рідні військових моряків, які безвісти зникли у березні 2022 року після влучання російської ракети у катер
Фото надані Тетяною Фоменко