Майже два роки гей-військовий Микола Милованов захищав Україну на фронті. Він пішов у військо у перші дні повномасштабного вторгнення, воював на передовій, отримав важке поранення та висновок — «непридатний до служби». Його товариші по службі так і не дізналися, що поруч був представник ЛГБТІК+спільноти. Микола не приховував своє особисте життя, просто це було неважливо. На жаль, історія воїна з Києва не показова, і багато представників спільноти, які служать у лавах ЗСУ, стикаються з неправомірним до себе ставленням чи ганебним «викриттям». За словами Миколи Милованова, ситуацію може змінити тільки прийняття законів, толерантних абсолютно для всіх.
Зараз Микола — координатор з ветеранського руху в ГО «Горді в Україні». Він звільнився зі старої роботи, де займався обробкою інформації, купив фрезерний станок і творить прикраси для затишку, вкладаючи в них свою душу.
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Микола розповів про партнера на фронті, зміни у ставленні суспільства до ЛГБТІК+ спільноти та свою велику мрію.
«Командири підрозділів просто не могли опрацювати кількість охочих»
— Микола, який у вас зараз настрій, на четвертий рік війни?
ВІДЕО ДНЯ
— Нічого не змінилося, починаючи з 2022 року — мої думки дуже тверезі. Нема чого очікувати через два-три тижні. Працюємо до результату. Можливо, у перші тижні повномасштабного вторгнення і були якісь ілюзії. Хоча, скоріше, тоді просто відчувався шок від того, що у двадцять першому столітті може статися така велика, довга, жорстока війна.
Таким був Микола Милованов на десятий день повномасштабного вторгненняРЕКЛАМА
— Коли прийшло розуміння, що це надовго?
– Після провалу «стамбульських перемовин». Стало зрозуміло, що ніякого вирішення у найближчий час точно не буде. Але тоді я вже був у армії. Я записався до війська 26 лютого 2022 року. Памʼятаю, як у перший і наступний день вторгнення біля військкоматів були величезні черги людей, які хотіли стати на захист України. Командири підрозділів просто не могли опрацювати кількість охочих. Після декількох відмов, я побачив в Інтернеті, що один з націоналістичних підрозділів проводить набір і написав їм. На той момент мені був 21 рік. Додав, що не маю військового досвіду, але готовий приїхати хоч зараз. Мені сказали куди, і я почав службу.
— До того ви були звільнені від призову?
– Так, у мене був «білий білет». Справа в тому, що я з шістнадцяти років відкрита ВІЛ+ людина (це людина, у якої в результаті аналізу виявлено вірус імунодефіциту людини (ВІЛ). Це означає, що організм інфікований ВІЛ, але не свідчить про наявність СНІДу — Авт.). Я не придатний до служби у мирний час і обмежено придатний у військовий. Але я завжди хотів потрапити до армії, було цікаво, як там все влаштовано. Коли стало зрозуміло, що потрібні захисники — довго не розмірковував.
РЕКЛАМА
— Вам не задавали питань по здоровʼю?
– На початку повномасштабного вторгнення це нікого не хвилювало. Бувало, що люди взагалі приходили без документів і ставали на захист. Їх документи потім робили паралельно. Деякий час до мене ніяких питань не було. Потім я перевівся до іншого батальйону і треба було проходити ВЛК. Тоді я без задньої думки повідомив, що у мене ВІЛ. Але один з моїх командирів зажадав, щоб я перевівся до іншого підрозділу. Мовляв, йому така людина не потрібна.
Читайте також: «Ми травмовані цією війною люди, тому найголовніше — відчепитися від себе й від інших», — Дмитро Золотухін
«Було важко, але я його відпустив»
— Побратими знали, що ви представник ЛГБТІК+ спільноти?
— Ні, я служив у доволі націоналістичній структурі і не афішував цього. Але ж і питань таких до мене не було. Мої побратими — люди радикальні, але основний вектор їх ненависті — росія. Навіть коли дізналися, що я людина з ВІЛ, до мене не було питань.
РЕКЛАМА
— Коли йшли до війська, ви були у партнерських стосунках?
– Так і ми з партнером розмовляли про можливість служити разом. Але у нього були достатньо серйозні проблеми зі здоров’ям, і пішов тільки я. Зараз дещо змінилося в правилах, і він також воює. Коли я звільнився з війська, ми трохи пожили разом, а потім він вирішив, що має захищати Україну. Сказав: «Руки-ноги у мене є, чому б не служити». Звичайно, мені не хотілося цього. Але розумів, що для того, щоб жити нормальним життям, хтось повинен нас захищати. Було важко, але я його відпустив.
Микола зі своїм партнером Дмитром, який зараз воює
— Давно бачилися з ним?
— Декілька разів партнер домовлявся з командиром і приїздив додому. Тут йому ставало трохи легше морально і фізично. Але вже другий місяць його не відпускають. Можливо, поїду я. Щодо партнера — він не відкривався, що належить до ЛГБТІК+спільноти. Але знаю, якщо спитають, відповість правду.
— З чим стикається ЛГБТІК+ людина, потрапляючи до війська?
– Звичайно, є різні випадки, але на 60% все залежить від командира та оточення і лише на 40% – від самої людини. Якщо поводити себе адекватно, то при «відкритті», не буде великих проблем. Але щодо толерантності — тут є проблеми. До прикладу, я не міг сказати, що до мене приїжджає друг і попросити про відпустку. Як це зазвичай буває, коли до чоловіка-військового приїжджає дружина, або до дружини — коханий. В моєму випадку доводилось вигадувати, що до мене приїжджає кум, брат, сват… Морально це давить. Проблема і в юридичному аспекті. Не дай Боже, щось трапиться з партнером, ти не можеш дізнатися інформацію, бо, хто ти йому такий? Так не має бути у сучасному суспільстві.
— Що може це змінити?
– Прийняття законів з точки зору формальності та конфіденційності. Думаю, це стосується не тільки людей ЛГТБІК+ спільноти, а і взагалі тих, хто ще не визначився. До того ж, мають бути важелі впливу на тих, хто робить неправильні кроки в бік нашої спільноти. До прикладу, викривають людину всупереч її волі. За це також має бути покарання. А у нас, на жаль, навпаки, людину, яку «викрили» можуть відправити як штурмовика. Це таке покарання. Звичайно, можна поскаржитися до Інституту військового омбудсмену чи «гарячу лінію». Але це дуже довгі шляхи. Як на мене, краще спростити перехід з підрозділу до підрозділу. Зараз мій партнер хоче так перевестися, але побоюється свого командира, бо розуміє наслідки.
Читайте також: «Це моя мрія»: Клопотенко відверто висловився про геїв
«Я навіть не ризикував яскраво одягатися»
— Існує думка, що гей-військовий — це виняток.
– Насправді, нас дуже багато в армії. Але чи відкриваються всі люди спільноти, звичайно, що, ні. І тоді може скластися враження, що моя історія — виключення.
— Що для вас було найскладнішим за два роки в армії?
— Нерозуміння деяких задач. Неможливість себе захистити у будь-якій ситуації. Якби це було врегульовано, особливо для представників ЛГБТІК+ спільноти, впевнений, у армії почалася би хвиля камінг-аутів.
— Як ви звільнилися із збройних сил?
— У мене було важке поранення спини. Це трапилось у Харківській області. Був приліт поруч і від вибуху я просто «влетів» у бетонну стіну спиною. Біль був пекельний, мене доправили до шпиталю, потім лікування і довгий процес списання з армії — це нормальна практика для військово-лікарських комісій. Зараз я вже пройшов курс реабілітації і знову можу ходити. Ба більше, я хотів би повернутися до війська.
Читайте також: Ватикан дозволив трансгендерам брати участь в обрядах хрещення та вінчання
— ???
— Так, підписати контракт і служити поруч з партнером. Але вже не в найближчий час, бо я поступив навчатися на психолога. Мені цікаво, як можна коригувати стан людини. Знаю по собі, наскільки було важко повертатися до звичайного життя. Зі мною було складно спілкуватися, звуки «шахедів» мене тригерили. Тепер я розумію, яким буде стан мого партнера, коли він повернеться. Тоді мене «витягло» саме спілкування з ним. Ми просто сідали поруч і розбиралися у причинах.
— Чи хотіли б ви узаконити стосунки?
– Так. Навіть якщо відкинути романтичний аспект, практично — це дуже зручно. Коли немає офіційного статусу, треба передбачати всі нюанси. А це накладає негативний відтінок на стосунки. На жаль, закон 9103 «Про інститут реєстрованих партнерств» наразі забуксував. Хоча суспільство за останні роки стало відкритішим до ЛГБТІК+ спільноти. Звичайно, війна трохи загальмувала процеси в суспільстві, але все рівно йде на краще. Ще чотири роки тому я навіть не ризикував яскраво одягатися, бо розумів, що зустріну осуд на вулиці. Зараз ці стереотипи відійшли. Як відійде і багато чого іншого, що дістали ми у спадок після розвалу радянського союзу. Стереотипи минулого маємо забути.
Микола у своїй майстерні
– Про що мрієте після війни?
— Щоб Прайди нашої спільноти перестали бути маніфестами, а стали святами, як у більшості частини світу. Щоб ми могли говорити, бачити і чути всіх. І нас чули всі.
— А для себе?
– Побудувати будинок і жити спокійно у вільній Україні. Я нікуди не збираюся їхати, бо відчуваю, що саме тут важлива наша думка.
Проєкт «Без ярликів» створений за підтримкою гранта Фонду польсько-німецького співробітництва.
Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв'ю з квір-людиною, волонтером і активістом Едвардом Різом, який вважає, що любов до своєї країни не має гендеру.