«ФАКТИ» розповідали про ветерана з ампутованою рукою, який вже понад рік плете маскувальні сітки для фронту. 92-річна пенсіонерка Надія Грицак з села Буща на Рівненщині теж з ранку до вечора працює для захисників — плете шкарпетки. Її невтомними руками вже виготовлено близько 300 пар, й бабуся готова працювати аж до перемоги.
Надія Федорівна знає, що таке страшна війна, адже дитиною у Другу світову війну ховалась у землянці. А після повномасштабного вторгнення поховала сина та онука, які боронили країну від росіян.
«Олександр загинув у бою, проте позицію втримав»
— Історія життя Надії Федорівни непроста. Вона досі пам’ятає, як під час війни, коли була ще малою, виживала у землянці посеред лісу. Викопали її тато з братом. Тоді німці відступали й забирали все у людей, — розповідає «ФАКТАМ» керівниця місцевого волонтерського фонду Інна Яцина. — То бабця Надія з братами та сестрами ставали на коліна й молились, щоб їх до Німеччини не забрали. У повоєнні роки вона навчилась в'язати спицями. Вирощували коноплі, тримали овець, щоби отримати сировину, з чого собі зробити той одяг. Тоді плела для сина і дочки, трудилась в колгоспі, на ланці. Чоловік в неї помер давно, живе з дочкою. Має шістьох онуків (тепер уже їх п'ять) і одинадцять правнуків.
ВІДЕО ДНЯ
— Знаю, що у 2022 році Надія Грицак пережила важку втрату — поховала сина. Що знаєте про це?
— Віктор здобув професію тракториста-машиніста. Проходив службу в армії, де отримав звання старшого сержанта. Тоді одружився і разом з дружиною виховували 6 дітей, проживало подружжя в селі Шепетин на Рівненщині. До початку війни чоловік працював у автомобільній сфері. Він з дитинства захоплювався машинами й передав своє захоплення синам. З 2015 до 2018 року Віктор брав безпосередню участь в Антитерористичній операції. Тоді був звільнений у запас.
РЕКЛАМА
З початком повномасштабного вторгнення повернувся на службу в Збройні Сили України. Але часто у розмовах наголошував, як боляче втрачати побратимів, коли з ними щойно каву пили разом. У вересні 2022 року Віктор вирушив у розташування частини, а за кілька днів — дзвінок з трагічною новиною. 21 вересня 2022 року чоловік помер від серцевого нападу. Йому було 59 років. Віктор хотів, щоб його синам не довелось воювати, бо їм же ще жити та жити. Але один із них — Олександр — восени 2024 року приєднався до ЗСУ.
Син Надії Федорівни Віктор найбільше хотів, щоб його синам не довелось воювати
Олександр жив у Хмельницькому з дружиною Тетяною. Виховували сина і донечку. Звичайна мирна родина, плани, мрії, майбутнє. А потім прийшла війна. Олександр пройшов навчання, став стрільцем-помічником гранатометника. Потрапив на Харківський напрямок. 28 грудня 2024 року під Глушківкою його підрозділ опинився в оточенні. Хлопці тримали позицію до кінця. Не відступили та не здалися. На жаль, Олександр загинув у бою, проте позицію втримав. Посмертно 38-річний боєць нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
РЕКЛАМА
Онук Надії Федорівни Олександр Грицак посмертно нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня
«Вона як не шкарпетки в’яже, то нарізає стрічки для волонтерів, які роблять маскування»
— Як бабуся пережила цю подвійну втрату і чому вирішила в'язати шкарпетки?
— Душа Надії Грицак витримала те, що іншим здається неможливим. Її горе не зламало, вона у собі не замкнулась. Свій біль та відчай акумулювала у працю. І ось уже три роки плете шкарпетки. Таку роботу їй запропонували бущанські волонтери, щоб відволікти від горя. Бабуся погодилась, адже знає як важко хлопцям на фронті. Що і холодно, і мокро, а шкарпетку натягнеш на ногу — і вже легше та тепліше.
“Свій біль та відчай бабуся акумулювала у працю. І ось уже три роки плете шкарпетки”, – розповідає керівниця місцевого волонтерського фонду Інна Яцина
— Чим вас зворушила бабуся?
РЕКЛАМА
— Коли я вперше побачила її, не могла стримати сліз. Переживши найстрашніші втрати, вона знаходить сили для турботи про чужих синів. Руки, що пам'ятають стільки років життя та стільки горя, невтомно працюють, створюючи тепло для тих, хто цього найбільше потребує. Ви тільки уявіть, бабусі 92 роки, вона пересувається на двох палицях. Але ще хоче бути корисною. Чесно кажучи, зараз важко знайти значно молодших людей, аби залучити до волонтерства. А тут бабця поважного віку як не шкарпетки в’яже, то нарізає стрічки для волонтерів, які роблять маскування, щоб зберегти життя воїнів.
Нещодавно невтомна волонтерка передала нам 27 пар власноруч зв’язаних шкарпеток для наших воїнів. Тільки за цей рік вона зв’язала сто пар. Матеріалами їй допомагають волонтери. Надія Грицак каже, що не знає, чому їй Бог дав такий довгий вік. Може, щоб ще могла людям допомагати. Вона досі не розуміє, чому у сучасному світі, де все є, люди продовжують воювати… Вона дуже мріє дочекатись миру. Вірю, що Господь за її добре серце дасть таку можливість.
Читайте також: «Дізнавшись, що у громаді роблять „кікімори“, заявила, що треба наплести їх так багато, щоб закінчили цю війну»: як живе 105-річна волонтерка з Житомирщини