На своїй сторінці в Facebook журналістка Христина Коціра щемно написала про буденність війни, яка перетворює загибель людей на суху статистику, про Київ, де кожен вибух вимірюється відстанню до твого дому, і про те, що життя продовжується — з кавою, школою, концертами — але завжди поруч із тінню смерті й постійною тривогою.
ВІДЕО ДНЯ
«Ми живемо в місті, де відстань, на яку приблизилася смерть, міряємо за допомогою гугл-мепс.
Прилетіло туди. Вбиваєш адресу (вбиваєш, як же символічно…) — 4 кілометри від тебе.
Цього разу загинули 4 водії логістичного центру «Новус». Вони не були артистами, видатними діячами, кандидатами якихось наук чи родичами когось відомого. Або ж чемпіонами з дзюдо, наприклад. Тому у стрічких новин про них пишуть: «загинуло 4 людини», а не загинув В.А. — чемпіон світу такого то року з дзюдо, або ж брат народного артиста чи депутата.
РЕКЛАМА
Щоб у новинах прозвучало імʼя, треба щоб у твоїй біографії було хоч щось незвичайне. Хоч якась пересадка серця рік тому. Це вже був би шанс на те, що про загиблого розкпжуть, як про людину, що має імʼя і прізвище.
А коли ти просто людина, без «особливих прикмет», соціального капіталу, то лишаєшся статистикою жертв російської агресії.
Це так несправедливо, думаю я собі посеред ночі.
РЕКЛАМА
Прокинулась від вибуху, полізла в телефон — жоден додаток не показує тривогу. Повітряні сили про «шахеди”-ракети попереджають, але не в Києві. Що це — наснилося, внутрішня тривога чи, може, славнозвісні збирачі сміття, які їздять під ранок, незалежно від того, летять над містом «шахеди» чи ні?
Ми живемо в місті, де смерть підступає дуже близько. Найближче, за твердженням гугл-мепс, було за півтора кілометри. Тоді знатно трусило квартиру, та й мене в коридорі поміж дітей.
Того жовтня 2024-го загинула 14-ти річна Маша. Трохи старша за мою доньку. «Шахед» влетів у її квартиру.
Люди продовжують мешкати в тій висотній новобудові, з подвірʼя давно зникли свічки, ведмедики, квіти, тільки чорні сліди на фасаді білого будинку на верхніх поверхах свідчать, що тут пронеслася смерть — когось забрала, чиєсь життя лишила, але поламала назавжди.
РЕКЛАМА
Прямо біля того будинку є старий цвинтар. Це так дивно. Невеликий цвинтар у спальному районі. Слід смерті поміж життя. Там уже нікого не хоронять. Люди, що покояться, відійшли в кращий світ давно. Якось там я набрела на могилу, де під одним прізвищем — 6 імен, а під усим — «жертви войни», 1942.
З цієї могили добре видно будинок Маші і обвуглене вікно квартири, в якій мешкала жертва війни нинішньої.
5 ранку. Не спиться. Думаю про тих 4 водіїв «Новуса». Поруч сопе мій син, він боїться війни і вибухів, і я думаю, що ті 4 безіменні для мене водії теж могли отак сопіти під боком у своїх мам в часи, коли не було війни, тоді, коли трохи старші за них на свята бажали миру, а вони, підлітками, мабуть кривилися від цих банальних побажань.
Я думаю, що пора купувати дітям подарунки на Миколая, і що мами також купували подарунки своїм 4 синам. Може, від діда мороза?
Змушували їсти суп, робити дз, вдягати шапку. Що ті водії закохувалися, одружувалися, купували подарунки вже своїм синам. І тепер їхні сини не зможуть вночі сопіти під боком у тата. Що для світу, історії війни, вони — статистика, а для рідних — втрачений світ, вирване серце.
Дім, що обвалився до фундаменту, а, може, й обвалений фундамент.
Ми живемо в місті, де смерть вимірюється не лише в гугл-мепс і в новинних стрічках на ранок після обстрілів.
В місті, де твій син гуляє ввечері з друзями. Ще вчора тати трьох були живі — військові. Сьогодні тато Г. — загиблий військовий. Лише кілька тижнів тому з татом Г. вони грали в футбол.
Ми живемо в місті, де в квартирі матрац у коридорі з подушками і ковдрами в секунду перетворюється на спальні місця. Чи зможу я колись їх звідти прибрати, чи буду як люди, що вижили після Голодомору «сушити сухарі»? Все життя.
Ми живемо в місті, де на позір все добре. Де години без світла не зупинили місто. Баристи роблять каву, піцейоли печуть піцу, сушисти крутять суші. У «Сільпо» продають фрукти, назви яких я навіть не знаю, і сто видів сиру.
Ми живемо в місті, яке не завмирає ні тоді, коли ракета вбиває водіїв логістичного центру, ні тоді, коли «шахед» влітає в чиюсь квартиру за кілометр від тебе.
Після ночей в коридорі чи укритті ми збираємо себе на роботу, а дітей — у школу. І лише на мить замислюємося — Боже, коли це ненормальне стало нормою? Або вже й не замислюємося. Бо ще в 7 ранку була ракетна загроза, а вже в 8.30 твоя дитина — за партою.
Ми живемо в місті, де намагаємося урвати шматок позитивних емоцій. Купуємо квитки на Ірину Білик і Сергія Чиркова. Щоб на трохи побути в стані — життя прекрасне, і воно є. Ми ще навіть можемо сміятися і співати — глянь!
Ми живемо з постійною тривогою, але й постійною надією. В місті, яке щоранку, незважаючи ні на що, не спиняється.
Навіть під час загальнонаціональної хвилини мовчання".
Матеріали, розміщені у рубриці «Блоги», відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.