«Я дуже болісно переживаю, коли страждають діти», — каже 32-річний ветеран з Хмельницького Андрій Одаренко. Саме це бажання захистити слабших і стало основною мотивацією, яка спонукала Андрія у лютому 2022 року повернутися з-за кордону в Україну й піти добровольцем у ЗСУ. Під час важких боїв на Харківщині чоловік втратив ногу та потім впав у кому. Лікарі не вірили, що боєць знову колись розплющить очі, однак Андрій вижив і знову підтримує дітей, зробивши це справою життя. Свою історію ветеран розповів «ФАКТАМ».
З Данії на війну в Україну
У 2014 році Андрій Одаренко закінчив національну академію внутрішніх справ і пішов працювати дільничним на Хмельниччині.
ВІДЕО ДНЯ
«У мене з дитинства було загострене відчуття справедливості, я хотів допомагати людям», — пояснює чоловік.
Та після року такої роботи Андрію довелося звільнитися, оскільки зарплати геть не вистачало. У той час на Донбасі вже тривала АТО, тож, коли товариш сказав, що їде на схід, Андрій прийняв рішення вирушити разом з ним у складі зведеного загону МВС.
РЕКЛАМА
Повернувшись з Донбасу, чоловік вступив до лав патрульної поліції та у 2018 році залишив професію і поїхав на заробітки за кордон: спочатку до Чехії, потім — у Болгарію.
Новина про початок великої війни застала Андрія вже у Данії, де він працював на фермі.
«Мене розбудила дівчина, яка працювала зі мною на фермі, й повідомила, що почалася війна», — пригадує ветеран.
РЕКЛАМА
Втім, як зізнається Андрій, повномасштабний напад росіян на Україну не став для нього аж такою несподіванкою.
«Я 17 років грав в онлайн-ігри й вийшов майже на професійний рівень. У мене було дуже багато знайомих серед багатьох націй, в тому числі й росіяни. І напередодні повномасштабного вторгнення в гру зайшов росіянин з Новосибірська, який проходив строкову службу. Він розповів, що їхні контрактники вже поїхали до кордонів. Ну, якщо таку кількість особового складу направляють, значить щось буде», — пояснив чоловік.
За словами Андрія, повномасштабний напад росіян на Україну не став для нього великою несподіванкою
Андрій одразу ж зателефонував матері у Хмельницький та запропонував їй виїхати, та вона не погодилась, тож чоловік вирішив сам повернутися в Україну. Вже 25 лютого 2022 року він зібрав сумку, знайшов у соцмережах автівку та вирушив на Батьківщину.
РЕКЛАМА
У березні чоловік мобілізувався та вирушив до зони бойових дій. Виконував бойові завдання на Полтавщині, Харківщині, Сумщині й Донбасі. Велика війна кардинально відрізнялася від АТО.
«Мені здається, що не страшно тільки хворим людям. Коли хтось розповідає, що не народився для війни чи не готовий… та не можна бути готовим, коли тобі відриває ногу чи починає все навколо тебе вибухати», — каже співрозмовник.
“Неможливо бути готовим до війни, коли тобі відриває ногу чи починає все навколо тебе вибухати”, – каже Андрій
«Думав, що це вже кінець»
Богородичне, Донецька область. 9 травня 2022 року. Цей злощасний день ветеран запам'ятає на все життя. Андрій лежав в окопі на позиціях поблизу лісу.
«Обстріли майже не припинялися: кожні 10−15 хвилин щось прилітало. Зі всіх сторін. Свистіло над головою, я ліг в окопі, підтягнув шию до бронежилета, сховав руки і так на животі й лежав», — розповідає боєць.
Та укриття на позиції було геть погане — лише пів метра вглиб. Тож коли обстріли трохи вщухли, боєць вирішив відповзти до побратимів у сусідній бліндаж, в безпечніше місце.
«Став повзти, і знову почався обстріл. Я ліг, прикрився, і через дві секунди — приліт, удар по нозі. Розвертаюсь і бачу, що штани вже розірвані, я починаю задихатися», — пригадує військовий.
На плечі в Андрія був турнікет, та в метушні він просто забув про нього. Чоловік вигукнув, що поранений, та продовжив повзти до побратимів в окоп. Діставшись товаришів, він отримав першу допомогу, але ж треба було якось вибиратись. Тоді побратим Павло разом з іншим військовим прийняли рішення тягнути Андрія кілометр на собі до найближчого командно-спостережного пункту (КСП).
«Чесно кажучи, я думав, що це вже кінець. Спочатку не було боляче, справжній біль почався якраз на КСП. Я кричав медикам, щоб мені щось вкололи, бо терпіти просто не було сил», — розповідає захисник.
З КСП на броні бійця евакуювали в Краматорськ. Там лікарі намагалися врятувати чоловікові кінцівку, встановивши на ногу апарат зовнішньої фіксації.
«І хоч виглядала нога погано, та я міг рухати пальцями. Втім, я не вірив, що мені її врятують», — зазначає військовий.
На жаль, найгірші передчуття чоловіка справдилися: коли він опинився в лікарні Мечникова у Дніпрі, медики повідомили, що терміново потрібна ампутація, бо якщо не зробити операцію, то відмовлять нирки, а це смерть.
«Я зателефонував до своєї дівчини й сказав: «Мені ампутують ногу. Якщо тобі це не треба, я не буду ображатися», — пригадує ветеран.
Та дівчина Анастасія запевнила Андрія, що не покине його й все буде добре. Однак на цьому випробування воїна тільки починалися. Наступного ж дня після ампутації у чоловіка відмовили нирки і він впав у кому.
«Лікарі сказали рідним, що з коми я вже не вийду й вони можуть лише приїхати до мене, посидіти поряд, попрощатися», — каже ветеран.
Та навіть на війні є місце диву: через два дні захисник розплющив очі.
«Я побачив коло себе Настю, яка їхала не для того, щоб дивитись, як я помру. І в цю мить зрозумів, для чого й для кого мені жити», — розповідає Андрій.
Понад місяць медики боролися за життя ветерана, щоб «запустити» нирки. Чоловік каже, що відчував багато підтримки.
«Та після всіх повідомлень, дзвінків, ти все одно потім залишаєшся наодинці з собою і не розумієш, як жити далі. Це зараз хлопці після поранень можуть побачити приклади того, як жити на протезах, а я тоді нікого не бачив», — пояснює боєць.
Ба більше, окрім важких думок, у шпиталі чоловік «спіймав» й почуття провини.
«Сидиш, у тебе немає ноги, але думаєш: «Хлопці там воюють, а я нічого не роблю», — розповідає ветеран.
“Сидиш, у тебе немає ноги, але думаєш: “Хлопці воюють там, а я нічого не роблю”, – розповідає ветеран.
Зрештою, світогляд Андрія змінив знайомий військовий, який також пережив ампутацію та власним прикладом довів, що життя на пораненні не закінчується.
«Якщо доведеться, піду воювати знову»
Після року лікування у шпиталях Андрій отримав протез і самостійно навчився на ньому ходити. Ветеран каже, що повноцінної реабілітації не мав, адже період його відновлення збігся у часі з наступом ЗСУ на Харківщині: було багато поранених і у медиків просто не було часу ретельно займатися кожним ветераном.
«Так, було важко, були проблеми з рівновагою», — зазначає чоловік.
Після поранення ветеран хотів піти працювати до військкомату, та не склалося. Одного дня на вулиці захисник зустрівся зі старим приятелем юності, який познайомив його з місцевим бізнесменом Олександром, що створював тоді ветеранську спільноту. Андрію запропонували її очолити. А далі виникла ідея для бізнесу.
«Олександр спитав, які у мене є інтереси, окрім спорту і військової служби. Я відповів, що аніме та онлайн-ігри. Він відповів: гаразд, давай тоді відкриємо дитячу IT-школу. Півтора дня людина мене знала й дала мені в борг 20 тисяч доларів на бізнес», — розповідає ветеран.
Так Андрій став керуючим партнером в дитячій IT-школі. Згодом захисник залучив до своєї справи гранти, кредити — й бізнес «полетів». А пізніше у чоловіка з'явився ще один проєкт: побратим Павло, який тоді в Богородичному виніс Андрія на собі, повернувся в тил і разом військові відкрили СТО, де займаються переобладнанням автівок під потреби людей з інвалідністю.
Андрій став керуючим партнером в дитячій IT-школі, а згодом у чоловіка з’явився ще один проєкт
Історія війни і відновлення захисника — реальний приклад нездоланності українців.
«Ми переможемо, бо у нас такий народ, що зробить свою справу. А що стосується мене: доведеться вдруге піти воювати — піду», — резюмував Андрій Одаренко.
Українці з інвалідністю можуть отримати допомогу на сайті організації EnableMe Ukraine. Поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу ви можете у спільноті EnableMe.
Раніше розповідали історію бармена Сергія Єлістратова, який став штурмовиком, отримав на війні важке поранення, але згодом відновився і тепер мотивує інших ветеранів до активного життя.
Читайте також: Граната розірвалася прямо під ногами. Зреагувати на таке неможливо: штурмовик, що втратив ногу, хоче взяти участь у Паралімпіаді