Реабілітологиня, директорка обʼєднання «Горді в Україні», активистка ЛГБТІК+ Ольга Оніпко з перших днів повномасштабного вторгнення знала, що має робити. Всі гроші, які були відкладені для власної справи, вона віддала на покупку військової амуніції. Сама, незважаючи на страх перших місяців війни, допомагала пораненим у столичному шпиталі. Ольга зізнається, що за роки вторгнення страх вже зник, залишились лише впевненість у перемозі, бажання справедливих законів для ЛГБТІК+спільноти та шалена ненависть до ворога.
В ексклюзивному інтервʼю для «ФАКТІВ» Ольга Оніпко розповіла про розрив з партнеркою-військовою, боротьбу за рівні права ЛГБТІК+спільноти та руйнування упереджень.
«Якщо б не вони, я б вже була у 1-му медбаті»
— Олю, що відчуваєте на кінець четвертого року вторгнення?
ВІДЕО ДНЯ
— Мабуть, все життя змінилося. І відчуття, що війна от-от закінчиться, давно вже минуло. Натомість є прийняття і бажання вижити. А також велика повага до кожної людини, у якої досі є сили жити і боротися в цих умовах.
— Що вам допомагає триматися?
РЕКЛАМА
– Просто віра, що ми маємо вистояти. Якщо цього не відбудеться, то задля чого все це було? Я памʼятаю, як на початку вторгнення відчувалося багато емоцій — піднесення, страх, надія. У мене були накопичені гроші на відкриття своєї справи, які я витратила на допомогу військовим та придбання амуніції. Просто розуміла, що вони потрібні саме в тому місті. До війни я навчалась остеопатії, вивчала масаж, але ніколи не думала, що стану реабілітологинею. Все змінилося за часів вторгнення. Якщо кожна людина буде робити по максимуму що може, вона сама себе відчує потрібною. Бо всі ми, хто в тилу, все одно переживаємо провину за те, що не на фронті. Вся країна в провині. Якщо не мої б друзі-військові, які кажуть, що я більше корисна тут, та собаки, котрих немає на кого залишити, я б давно долучилася до війська.
Собаки завжди поряд з Ольгою
— Розглядали таку можливість?
РЕКЛАМА
— І досі про це думаю. Але одна моя собака старенька, їй 16 років, а другій тільки чотири. Вони дуже стресують, коли чують вибухи, і вже на постійній основі приймають заспокійливі. Якщо б не вони, я б вже була у 1-му медбаті. Хочу саме туди.
«Ми не хворі і нас не потрібно соромитись або лікувати»
— Знаю, що ваша партнерка стала до війська.
— Так, але ми рік тому назад розійшлись. Вона долучилася до лав ЗСУ на початку 2023 року. Але прийшов час, коли ми просто пішли різними дорогами.
— Відомо, що не всі представники ЛГБТІК+спільноти, які потрапляють у військо, вирішують відкритися.
РЕКЛАМА
– Це зрозуміло, бо у нас і до вторгнення були питання до толерантного відношення щодо спільноти. Звісно, зараз дещо змінилося на краще, і мене це надихає. В суспільстві зʼявилося прийняття того, що ми є, що ми не хворі і нас не потрібно соромитись або лікувати. Бо раніше я відчувала себе наче з проказою. Суспільство стало більш обізнаним, хоча ясно, що до ідеалу далеко. Поки не буде прийнятий закону про заборону булінгу чи переслідування ЛГБТІК-людей ми будемо завжди знаходитись під людським фактором. Тільки юридичне визнання може запобігти нашій стигмі.
«Я вдячна родині за те, що не відчувала на собі осуд з їх сторони», – каже Ольга
– З якими проблемами ви стикалися під час перебування партнерки у війську?
— Вони здебільшого стосувалися моментів, коли нам треба було побачити один одного. Юридично ми ніхто одна одній, тому доводилося викручуватися, щось вигадувати. Я живу достатньо відкрито, всі сусіди розуміють, яка я людина, але такі моменти змушували знову і знову почувати себе «інакшою». Це повертало мене у роки молодості, які я провела у Запоріжжі, де ставлення до ЛГБТІК+спільноти було дещо іншим, ніж у столиці.
«Проходила внутрішні стадії прийняття гомофобії»
— Давно звідти поїхали?
– У 2019 році. Мама, сестри, тітки — всі там залишились, нікуди не виїжджають. Так, там страшно, багато прильотів. Рідні, які вже у поважному віці, просто терплять і вірять, що скоро все скінчиться. Ми підтримуємо один одного і я вдячна за те, що не відчувала на собі осуд з їх сторони. Звичайно, двадцять років тому було багато стереотипів, але рідні мене прийняли. Ми не говоримо про це, просто мама намагається завжди бути толерантною.
«У суспільстві з’явилося прийняття того, що ми є, що ми не хворі і нас не потрібно соромитися або лікувати, але до ідеалу ще далеко», – каже Ольга
Я сама проходила внутрішні стадії прийняття гомофобії і деякий час не була відкритою людиною. А потім змінила сферу діяльності, пішла з банку, де працювала, переїхала до Києва. Стала самозайнятою людиною. Коли ти незалежна, зʼявляється більше волі, хоробрості і я відкрилася. До того ж, у Києві я відчуваю менше страху за те, що мене побʼють чи щось станеться. Але для повної безпеки, особливо в регіональних містах, потрібні закони і визнання спільноти на рівні держави. Тому у нас немає іншого шляху — тільки йти та «лупати ту скелю».
— Ви так і не відкрили свою справу?
— Ні. На початку вторгнення я витратила всі свої гроші, а потім не було впевненості, бажання, часу. Я продовжую волонтерити, працюю як реабілітологиня з пораненими хлопцями та дівчатами, їжджу по лікарнях. Деякі речі просто поставила на паузу. Бо наше життя зараз непередбачуване, таке кисло-солоне. Але незважаючи на війну треба сподіватися, мріяти та відкладати на майбутнє хоча б якісь гроші.
— Вам буває страшно?
– Вже два роки як не страшно. А ось на початку вторгнення було, не хотілося помирати. Памʼятаю, тоді я волонтерила у військових лікарнях і коли починалася тривога здавалося, що прилетить саме туди. А потім страх став забирати занадто багато енергії… Зараз хочу, якщо щось станеться, щоб смерть прийшла до мене разом з собаками. Або вижити разом, або — загинути. Бо без мене їм не жити. А страх… Страшно за хлопців та дівчат, які не встигли побачити життя. А у мене воно було цікавим та наповненим. Я встигла багато чого побачити у світі. Тому є вдячність, шалена злість на кацапів і туга через те, що саме нашому народу випав такий важкий шлях.
Читайте також: «Від вибуху я просто „влетів“ у бетонну стіну»: гей-військовий Микола Милованов про виклики під час повномасштабної війни
— З якими проблемами як реабілітологиня ви частіше працюєте?
– Найчастіше це спини. Бо занадто важкі навантаження на фронті — броніки, будування бліндажів, перенос БК та зброї. Потім йдуть поранення. Зараз така кількість покалічених історій здоровʼя, що стараюсь про це не думати. У мене був період, коли я сім місяців вживала антидепресанти, особливо працюючи з людьми з ампутаціями. Але треба приймати цінність життя незважаючи на те, що з тобою сталося. Іншого виходу немає. Ця жахлива війна дає нам безцінний досвід, що ми всі в одному човні.
— Про що зараз мрієте?
– Про спокійне життя, коли є розуміння, що вже сто відсотків кацапи знову не підуть. А для себе… Піднятися на Еверест та отримати суперсилу для воскресіння людей. Що стосується ЛГБТІК+спільноти, мрію, щоб ми були мудрими, стійкими, адаптованими і постійно навчалися по всіх фронтах. Щоб моя країна була розвинена, багата і мала можливість купити так багато зброї, щоб всі боялися напасти, або навіть дивитися лихим оком на Україну.
Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв'ю з квір-людиною, волонтером і активістом Едвардом Різом про життя під час великої війни: «Любов до своєї країни не має гендеру».
Проєкт «Без ярликів» створений за підтримкою гранту Фонду польсько-німецького співробітництва.