
– Моя нова книжка «Саксаганського, Володимирська, Хрещатик… Де мешкала українська інтелігенція Києва початку ХХ століття», певно, вже десята, яку я написав про минуле нашої столиці, — розповів «ФАКТАМ» доктор історичних наук Ігор Гирич. – Історія Києва — один з моїх пріоритетних інтересів.
«Меценат Василь Тарновський-молодший вдягався як українські шляхтичі XVII-XVIII століть. Коли виходив в такому вбранні на вулицю, виникали проблеми з поліцією»
— Наприкінці ХІХ та на початку ХХ століття люди проукраїнських поглядів селились в Києві поруч один з одним — створювали патріотичний анклав? — ставлю питання Ігорю Гиричу.
ВІДЕО ДНЯ
– Вулиця, на якій тоді селилися патріотичні люди — це Маріїнсько-Благовіщенська (нині Саксаганського). Неофіційно її називали Українська вулиця. Додам, що вона знаходилась в межах київського «Латинського кварталу».
— Київський «Латинський квартал» — це район, в якому житло знімали студенти і викладачі?
РЕКЛАМА
– Так, на Маріїнсько-Благовіщенській (тобто на Саксаганського), а також прилеглих до неї вулицях жило чимало студентів. До речі, у студентські роки Михайло Грушевський і Микола Драгоманов також мешкали в «Латинському кварталі». Поясню, чому я згадав про нього. Річ у тім, що серед студентів було чимало молодь з серединних регіонів України, які не були спотворені русифікацією.

Ігор Гирич на одному з заходів
— І це робило Українську вулицю ще, так би мовити, більш українською?
РЕКЛАМА
— Десь так. Завдяки обставинам, про які я сказав, склалося, що Маріїнсько-Благовіщенська і сусідні вулиці стали українським осередком.
— Можливо, в ті часи кияни проукраїнських поглядів підкреслювали це в своїй зовнішності — одягом, взуттям, зачісками, вусами, аксесуарами тощо?
– Таке дійсно було. Особливо це характерно для романтичного періоду українофільства (початкового етапу національного відродження) з кінця XVIII сторіччя до 1860-х років (передусім останньої дати). То були часи, коли по всій Європі почався підйом національної свідомості поневолених народів. Їхні представники почали одягатися в національні строї: чехи — в чеські, поляки — в польські, українці — в українські тощо. В народному або старовинному шляхетському вбранні вони виходили дефілювати на вулиці міст. Але офіційно ці демонстративні дії були заборонені (принаймні, в російській імперії). Тож поліцейський міг зробити зауваження.

Книжка Ігоря Гирича «Саксаганського, Володимирська, Хрещатик… Де мешкала українська інтелігенція Києва початку ХХ століття»РЕКЛАМА
— І не більше того?
– Як це не більше? Якщо людина не дослухалась і не йшла перевдягатися, поліцейський міг її затримати і відвести в постерунок (відділок поліції — Авт.). Так бувало, наприклад, з заможним землевласником, меценатом Василем Тарновським-молодшим. Він вдягався як українські шляхтичі XVII-XVIII століть. Коли виходив в цьому вбранні на вулицю, доводилось мати справу з поліцією.
Тарновський закінчив Київський університет. Він зібрав величезну колекцію козацьких раритетів та комплекс документів і речей, пов’язаних з Тарасом Шевченком. Щиро поважав Кобзаря, надавав йому допомогу, а після смерті Тараса взяв участь у впорядкуванні його могили в Каневі. Коли помер Шевченко, Тарновському було 23 роки.
— Що сталося з колекцією, яку зібрав Тарновський?
– Вона складає вагому частину фондів Чернігівського обласного історичного музею імені Василя Тарновського.
Додам, що Тарновський мав розкішний маєток (він зберігся) в селі Качанівка на Чернігівщині. Туди до нього приїздили провідники української культури — Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок, Микола Костомаров, Ілля Рєпін та інші. Друзі дали Тарновському, як то зараз кажуть, позивний — «Гетьман».
Наприкінці життя він мешкав в Києві в будинку 42 на вулиці Володимирській.

Заможний землевласник, меценат Василь Тарновський-молодший любив вдягатися в традиційний український одяг. На портреті він у вишуканому сучасному одязі, виконаному в українському народному стилі
— В ті часи в Києві існували українські школи?
– Ні, це було заборонено. Були спроби налагодити українську освіту хоча б у недільних школах, але ті вони працювали недовго — десь рік. Бо влада проводила жорстку імперську політику.
Проте існували ясла, які заснувала видатна українська педагогиня Софія Лінсфорд- Русова. Вона не афішувала, що ясла українські. І все ж там було впроваджено виховання з елементами української культури.
Окрім того окремі українознавчі дисципліни викладали в Колегії (приватній гімназії для хлопчиків) Павла Галагана. Але викладались вони російською мовою.
— В ту епоху в моду входив спорт. В Києві створювали спортивні клуби українських патріотів?
– Ні. У західній Україні спортивні клуби були ледь не в кожному селі, а на українських землях підконтрольних російській імперії, цього не було. У Києві існували хіба що спортивні клуби, пов’язані з чорносотенним, монархічним рухом. Скажімо, у Києві на Центрального пляжу зберіглася будівля яхт-клубу, який створив чорносотенець Євген Гарнич-Гарницький. Він же організував й атлетичний клуб.
Українські патріоти все ж займалися спортом. Скажімо, на розі Великої Житомирської і Володимирської був майданчик, на якому грали в скраклі (городки). Туди ходив грати, наприклад, майбутній діяч Української Революції 1917−1921 років письменник Володимир Винниченко, який був завзятим гравцем. До речі він дуже не любив програвати. Тому програвши, уперто сперечався. А ще ображався на суперників по грі (посміхається — Авт.).
«Модним було запрошувати в салони родини, в яких провідну роль відіграють жінки»
— Спитаю про Симона Петлюру, до популярності якого ревнував Винниченко. Де Петлюра жив у Києві?
– На вулиці Володимирській поруч з сучасним Національним університетом харчової промисловості. В Києві він поселився під час першої російської революції (відбувалась в 1905—1907 роках). Тут Симон Петлюра редагував соціал-демократичну газету «Слово». Згодом перебрався в Петербург, а потім — москву. Повернувся в Київ незабаром після створення в 1917 році Української Центральної Ради. Тоді винайняв квартиру знову ж таки на Володимирській, цей будинок кияни знають як готель «Прага».
Київське земство, де він працював в часи гетьманату, знаходилося в будинку нинішнього офісу СБУ. Петлюра певний час очолював Київське земство, тож, щоб потрапити на роботу, йому слід було лише перейти дорогу.

Володимир Винниченко (ліворуч) і Симон Петлюра
— Яким було світське українське життя в Києві наприкінці ХІХ на початку ХХ століть?
— У популярної особистості Марії Требінської був клуб, в якому збиралась українська інтелігенція — люди, які створювали український Київ кінця ХІХ — початку ХХ століть.
Цікаво, що модним тоді було запрошувати в салони родини, в яких провідну роль відіграють жінки. Наприклад, сім’ю Старицьких, в якій дуже помітною особою була донька Михайла Старицького письменниця Людмила Старицька-Черняхівська. Вона була в числі лідерів київської української інтелігенції. Грушевський запросив її стати редактором свого «Літературно-наукового вісника». Її дочка, поетеса Вероніка (її називали Рона), на жаль, була репресована більшовиками в 1930-х роках.
Слід сказати, про ще одного видатного киянина мецената української культури Євгена Чикаленка, навколо якого утворився патріотичний осередок. В нього в домі збиралися, зокрема, діячі Партії соціалістів-демократів, в тому числі Симон Петлюра. Син Чикаленка був одним з провідних діячів цієї партії.
В Києві Чикаленко жив на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці, про яку я вам вже розповідав. Мав там власний будинок (він не зберігся). Через захоплення Києва більшовиками був змушений емігрувати.
— Дещо несподіване питання: кого з українських інтелектуалів, які жили в Києві наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття ви б назвали недостатньо оціненими?
— Голову Центральної Ради історика Михайла Грушевського. Попри те, що він широко відомий, створено його музей, але належної оцінки досі не отримав (принаймні я так вважаю). Тому в своїй книзі особливу увагу приділив саме Грушевському і людям, які його оточували.
— Якщо не помиляюсь, Грушевський виріс на Кавказі?
– Дивіться, він народився в Холмі (місто на сході сучасної Польщі), але, дійсно, виріс на Кавказі, бо там працював його батько на посаді директора народних шкіл Північного Кавказу. Київська сторінка в житті Грушевського почалась, коли в 1886 році він став студентом Київського університету. Звідси поїхав викладати у Львів (став професором Львівського університету). Коли повернувся в Київ, побудував у 1908−1910 роках шестиповерховий (один з найвищих тоді в нашій столиці) прибутковий будинок.
— Раз «прибутковий», значить Грушевський здавав в тому домі квартири в оренду?
— Так. Але й сам зі своєю родиною займав там велике помешкання.
— Щоб побудувати багатоповерховий будинок, треба мати дуже багато грошей. Перепрошую, відомо, де він їх взяв?
— Будівництво обійшлось приблизно у 160 тисяч царських рублів — сума, дійсно, вельми велика. Щоб було більш наочно, скажу, що за 10 тисяч рублів можна було звести двоповерховий будинок.
Дім Грушевського займав доволі велику площу на розі вулиць Паньківської і Микільсько-Ботанічної.
— Що для Грушевського стало поштовхом, щоб затіяти таке масштабне будівництво?
– Почну з того, що він хотів повернутися зі Львова в Київ і викладати тут в університеті. А щоб переїхати всією родиною (включаючи брата з дружиною, сестру з двома дітьми, маму) треба було побудувати будинок. Причому, Михайло Сергійович хотів, щоб той дім приносив прибуток — тобто, щоб в ньому були квартири для здачі в оренду.

Михайло Грушевський (у центрі) з дружиною Марією (поруч з ним праворуч), братом Олександром сестрою Ганною, племінниками Сергієм і Ольгою Шамраєвими (сидять ліворуч), донькою Катериною і мамою Глафірою Захаріївною. Фото 1906 року
«Якщо б колекція Грушевського вціліла, зараз вона коштувала б мільйони доларів»
— Серед людей, які орендували там помешкання, були видатні діячі?
– Були. В тому домі поселилися два, можливо, найяскравіших українських художника початку ХХ сторіччя — Василь і Федір Кричевські. У них там були квартира і майстерня. Тож їх картини зберігалися в цьому домі. Там вони й, на жаль, згоріли.
— За яких обставин?
— Це сталося через російські обстріли. Взимку 1918 року більшовицькі війська під командуванням Муравйова штурмували Київ (перед тим їх намагалися зупинити під Крутами молоді українські патріоти). Прорвавшись до української столиці, більшовики з Дарниці, з лівого берега Дніпра цілеспрямовано обстрілювали з гармат Київ, потім підтягнули гармати на залізничних платформах навпроти будинку Грушевського, і били прямою наводкою, поки той не згорів. Він же був височенний, його було видно здалеку. Через влучання снарядів в багатоповерхівці спалахнула пожежа, в якій й згоріло майже 200 картин Василя і Федора Кричевських.
Василь Кричевський брав участь у проєктуванні цього будинку, точніше дизайну його фасадів. Розумієте, в архітектурному сенсі це була неординарна споруда, бо вона вирішена в стилі українського модерну. Варто додати, що за проєктами Василя Кричевського в Києві оформлено фасади декількох будинків в цьому стилі.

На обкладинці цього часопису малюнок з палаючим будинком Грушевського
— Хоча б один з них зберігся?
– Так — будинок училища на Куренівці (поруч з нинішнім Куренівським ринком). Спорудження цього дому оплачувалось грошима (100 тисяч рублів), які виділив в своєму заповіті батько Михайла Грушевського — Сергій Федорович.
— Грушевський-старший був мільйонером?
– Він був високопоставленим чиновником — фактично генералом цивільної служби. Я ж вам казав — директором народних шкіл всього Північного Кавказу. Тож отримував доволі високу платню. Плюс — займався бізнесом в сфері нерухомості.
Ви питали, з яких джерел Михайло Грушевський оплатив будівництво шестиповерхового будинку на Паньківській? Так от, в значній мірі з коштів, які лишив батько. Михайло Грушевський був розпорядником спадку. В заповіті Грушевського-старшого було записано, що має бути зведено будинок для всієї родини (це дім на Паньківській). А також — побудовано училище в місцевості, де мешкає корінне українське населення.
У тодішньому Києві найбільше зберіглися українська мова і культура на Куренівці. Тож Михайло Грушевський й вирішив побудувати училище саме там.

Училище на Куренівці, побудоване за гроші Грушевського-старшого. Фото з сайту pslava.info
— Знаю, що він багато років збирав колекцію творів українського народного мистецтва. Її вдалося врятувати, коли взимку 1918 року в його будинку на Паньківській спалахнула пожежа через більшовицькі обстріли?
– На жаль, вогонь все знищив. До речі, у Грушевського була найбагатша в Києві колекція фаянсу Межигірської мануфактури, яким він дуже захоплювався. Також він мав чималу колекцію стародавніх українських народних килимів XVIII-XIX століть. А ще — багато українських стародруків (старовинних книжок). Все це пішло прахом.

Фасад будинку Грушевського на Паньківській було виконано в стилі українського модерну. На фото — цей дім після пожежі. Його, певно, можна було б відремонтувати, але цього не було зроблено
І ще: в своїй «Ілюстрованій історії України» Грушевський використав зображення речей зі своєї колекції. Якщо б вона зберіглася, то зараз коштувала б мільйони доларів.
— Як він її зібрав?
– Одне з місць, де знаходив цікаві речі для колекції, був ринок на Подолі. Грушевський регулярно його відвідував, причому часто в цих «вилазках» його супроводжував і радив, що варто уваги директор Київського музею Микола Біляшівський.
Грушевський був добре знайомий з родиною різблярів по дереву в Криворівні Шкрібляками. У нього було багато їхніх робіт.
В 1917 році Грушевський став лідером української нації, очолив Центральну Раду. Проте після захоплення весною 1918-го влади в Україні гетьманом Павлом Скоропадським, Грушевський помітної ролі в політичному житті не відіграв. В березні 1919 року він емігрував в Чехословаччину. Відважився через 5 років повернутися в Україну (повірив солоденьким обіцянкам більшовиків). А в 1931-му його спершу виштовхали до москви, і того ж року арештували, звинувативши в тому, що він очолює підпільний «Український націоналістичний центр», змусили визнати себе винним, пригрозивши розправою над донькою. Згодом відпустили. Грушевський помер в 1934 році на Кавказі у Кисловодську. Якщо б дожив до кривавого 1937-го, то зрозуміло, що з ним сталося б.
«Хрещатик став вулицею незадовго до того, як Шевченко вперше в 1843 році приїхав в Київ»
— Ми ще не говорили про старий Хрещатик. З ким з видатних українців ХІХ-ХХ століть пов’язана головна вулиця?
– З багатьма, в тому числі з Тарасом Шевченком. Для таких діячів українського національного відродження, як Шевченко, історик Микола Костомаров, письменник і етнограф Пантелеймон Куліш Хрещатик являвся в певному сенсі рідною вулицею. В їх часи він був одноповерховим, провінційним, з садибами і садками. Хрещатик тільки починав заселятися і розбудовуватися. Власне, вулицею він став незадовго до того, як Шевченко вперше в 1843 році приїхав в Київ. А до того це була заміська територія. На ній знаходились готелі, постоялі двори і трактири. Приїжджі мали можливість там зупинитися або орендувати номер на тривалий час.
— Де любив зупинятися Тарас Шевченко?
– В готелі Беретті, власником якого був син архітектора Вікентія Беретті (який створив проєкт будівлі київського університету) Олександр. Готель був недорогим і зручним. Знаходився в кінці Хрещатику (на місці колишнього кінотеатру «Орбіта»).
Але ж, коли молодий Тарас оселився в Києві на довго, він орендував житло в будинку Житницького.
— Де цей дім знаходився?
– В сучасному провулку Шевченка (біля Майдану Незалежності). Будинок Житницького зберігся, зараз в ньому літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка. Можливо, це найвідоміше місце в Києві, пов’язане з Кобзарем.
Шевченко був людиною товариською, мав багато друзів і знайомих, тож його багато людей запрошували в гості. Скажімо, він часто бував в гостях у історика Миколи Костомарова, у якого збиралась поступова молодь. Тарасу і його друзям в той період було біля 30 років — прекрасний вік. Молоді люди читали вірші, співали, жартували, грали в карти, обговорювати новини, тощо.

Так виглядав Шевченко замолоду. Автопортрет, 1840 рік
— Де в ті роки в Києві жив Костомаров?
– На Хрещатику в будинку Сухоставських, який знаходився навпроти сучасного Бессарабського критого ринку. Суттєвий нюанс — будинок Сухоставських являв собою садибу.
— Тобто біля нього був садочок?
— Саме так. Костомаров з гостями любили в тому садку проводити час на свіжому повітрі.
Раніше у «ФАКТАХ» мешканка Волині розповіла про те, як самостійно досліджувати свій родовід. Вікторія Сливка із села Біличі тепер знає понад 4 300 імен дванадцяти поколінь свого роду. Також жінка вивчає родинні лінії своїх односельців.
Фото з відкритих джерел
