Разом із Бучею Маріуполь являє собою яскравий доказ воєнних злочинів Росії, вважає
британський журналіст та кореспондент газети The Guardian Люк Гардінґ. З перших днів повномасштабної війни він їздив у гарячі точки, щоб зафіксувати їх і показати світу. Свої враження, відчуття війни та історії людей він передає у книзі «Вторгнення»
Головні матеріали Forbes Ukraine у розсилці від digital шеф-редактора Віктора Кіщака. Раз на тиждень на вашій пошті.
Дякуємо за підписку Підписатися
«Це пекло. Це катастрофа про яку знає кожен, весь світ. Але нікому не стає рішучості допомогти спинити її», – цитує Гардінґ президента Володимира Зеленського, сказані у зверненні до бельгійського парламенту. Британський журналіст описує Маріуполь різним – напруженим до вторгнення, знесиленим і водночас героїчним під час ударів російських окупантів.
«Ця книжка надзвичайно добре написана, швидко читається та майстерно балансує між свідченнями очевидців та широким висвітленням подій», – йдеться у рецензії на «Вторгнення» від Financial Times. Гардінґ показує життя у Києві, розповідає про Зеленського, окупацію Бучі, переселенців у Львові. Він зібрав палітру історій, що показують різні настрої українців – зокрема і проросійські. Та водночас він певен: на «визволителів» тут не чекали.
Гардінґ пригадує Маріуполь після 2014-го «привабливим та успішним». Він повернувся туди наприкінці січня 2022 рок. «Захисники міста — бійці наземних і морських сил — були в доброму гуморі, – каже Гардінґ. – Хоча й визнавали, що росіяни переважають їх кількісно і мають більше зброї». У лютому в Маріуполі почався danse macabre – «танець смерті», який забрав щонайменше 22 000 осіб, пише журналіст.
Яким було життя в Маріуполі в перші дні війни, Гардінґ описав у нарисі історичних подій «Вторгнення. За лаштунками кривавої війни Росії та боротьби України за виживання». Forbes публікує уривок з книги, яка вийшла у видавництві Vivat у 2023 році.
О пів на шосту 24 лютого Віка Дубовицька ще спала, коли Маріуполь здригнувся від перших вибухів. Російські ракети влучили в аеродром, пошкодивши засоби ППО і вибивши вікна пасажирського терміналу.
Жінка ніколи всерйоз не думала, що Москва нападе. «Я була на 90 відсотків упевнена, що цього не станеться, — сказала вона, коли ми зустрілись у Львові. На її погляд, у кремлівських обґрунтуваннях вторгнення не було сенсу. — Я розмовляю російською. У Маріуполі мене ніхто не утискав. Ми мали змогу обирати будь-яку школу для дітей — чи то україномовну, чи то російськомовну. Мене не треба було рятувати».
Прокинулася Віка лише о сьомій. Дізнавшись від сусіда про ранкову атаку, побігла до найближчого супермаркету, щоб купити їжі та інших припасів. А за дві години почула гучний вибух. Війна прийшла насправді. Сепаратисти обстрілювали житловий мікрорайон Східний так, як робили це 2015-го. Оскільки Вікин чоловік, Діма, був у Польщі, жінка лишилася сама з дітьми: восьмирічним Артемом і дворічною Настею.
Вибухи не припинялись, а сховатися не було де: будинок Віки не мав підвалу. Довелося видерти зі стіни ванну і перекинути догори дриґом, перетворивши на захисну баню. Під нею, накрившись куртками, сховалися малюки, а їхня мама сіла поруч в очікуванні, коли ж мине це жахіття (в саморобному укритті їй місця не стало). Того-таки дня вони переїхали до припортового району, де мешкав друг родини. У його домі був підвал. Усім здавалося, що там безпечніше, ніж у квартирі під ванною.
Люди повсюдно гуртувались і ховалися під землею, віддаючи перевагу жінкам, дітлахам та літнім. Тим часом авіаудари дедалі дужчали, російська бронетехніка швидко наближалась. Окупанти наступали не зі сходу, як очікувалось, а з заходу. Захопивши портове місто Бердянськ, 1 березня вони дісталися кордону Маріуполя й заблокували західну прибережну дорогу з міста.
Маріуполь опинився в облозі. Сталося те, чого так боялись у Києві.
За словами Віки, спершу умови були стерпні, їжі й води не бракувало. Але потім росіяни зруйнували міську електромережу, а 4 березня пошкоджень зазнав міський газогін. Місто лишилося без Інтернету та зв’язку, опалення, світла й води, аж ось за кілька днів випав сніг. Ремонтні бригади намагалися налагодити електропостачання, проте інтенсивні обстріли змусили їх припинити роботи. Маріуполь поринув у темряву. «Єдине, про що можна довідатися, — куди впаде бомба. Це нестерпно, жахливо», — написала у Facebook містянка Діана Берґ, поскаржившись, що втратила зв’язок із рідними.
За словами Сергія Орлова, заступника мера, чотириста тисяч людей опинилися в середньовічних умовах. Урядовець змальовував похмуру картину життя та смерті, повільного жахливого занепаду в умовах снігопадів і морозів, постійних бомбардувань і ракетних атак із літаків та військових кораблів. Тривало тотальне знищення, якого Європа не бачила від часів Другої світової.
Чи не найбільшою цінністю стали дрова, адже містяни готували їжу надворі — на вогнищах, розігріваючи все, що можна було винести з кухні. Хоч українські військові й намагалися підтримувати лад, почалося мародерство. Купки людей вешталися між зруйнованих будинків, вишукуючи харчі. Із крамниць крали хліб, з аптек — ліки. Розбивали автівки, щоб розжитися бензином.
Ще більшу проблему становила питна вода. «Люди радіють снігу. Адже зараз їм є що пити», — розповів мені Орлов за допомогою кволенького супутникового зв’язку за тиждень блокади Маріуполя. Деякі мешканці завбачливо наповнили ванни.
Багато хто злив батареї, що однаково були холодні. Біля поодиноких цистерн шикувалися довжелезні черги. Дехто вичерпував воду з джерел і калюж, хтось збирав сніг із дахів.
«Де б знайти трохи чаю і дрібку цукру? І чи можна запекти яйце у фользі? У мене є шість штук», — цікавилась у Facebook Анжела Тимченко, нарікаючи, що без проточної води складно нагодувати дітей. «Надворі лютий мороз, страшенно холодно», — писала вона. За її словами, вікна двигтіли від бомбардувань, що починались о третій ранку.
Утекти з міста було дуже небезпечно, незалежно від того, чи це було пішки чи на автомобілі. Як свідчить Віка, її сусідка, яка вийшла надвір в пошуках їжі, отримала синці від мінометного снаряду, який впав недалеко від неї. Цей випадок сильно налякав жінку. Після цього вони вирішили не виходити з-під землі.
Навіть пересування тіл загиблих, які лежали біля доріг, було надзвичайно небезпечним. Місцеві мешканці намагалися поховати їх в саморобних могилах поблизу будинків. Під лікарнями та заваленими будівлями накопичувалися трупи, і ніхто не прибирав їх. Пізніше російські силовики провели масові похорони у сусідньому селищі Мангуш та інших місцях.
Списки загиблих, які поширювали місцеві мешканці через Telegram, містили понад одинадцять тисяч осіб. Кожен загиблий був представлений своєю власною історією, яку скоротили до сухих фактів, включаючи ім’я, вік, адресу, причину смерті та місце поховання.
- Любов Афанасьєва, 88 років, померла від голоду й холоду, похована біля будинку.
- Іван Миколайович, 37 років, став жертвою авіаудару на свій будинок і був похований на власному подвір’ї.
- Андрій Вадимович, 25 років, загинув внаслідок обстрілу в автомобілі на перехресті вулиць Рівної та Жигулівської.
- Денис, вік невідомий, загинув внаслідок обстрілу мінометом на футбольному полі школи № 34.
- Оксана Леонідівна, разом із чоловіком загинула від обстрілу та була похована на подвір’ї.
- Любов Власівна, 76 років, померла від голоду й зневоднення; тіло було вивезено солдатами з вулиці Будівельників, 181.
Та ще багато інших…
Загиблих було настільки багато, що місцевим владам довелося викопати 25-метрову масову могилу