— За годину, поки чекала чоловіка, мій смартфон став гарячим, бо я не випускала його з рук. Думала, розірветься від перегріву, — усміхається щойно пережитому Ольга. — Мені зателефонували з невідомого номера й сказали, що Віталія обміняли. І тут же почула рідний голос: «Кицю, я вдома!» А в мене серце ледь не вискочить з грудей. «Я чекаю тебе, коханий! Зустрічатиму з автобуса», — промовила. Ви чули б його реакцію! «Ти мене чекаєш?!» — кілька разів перепитав чоловік, не вірячи почутому.
Певно, багато хто бачив це відео, на якому щасливий чоловік вийняв з нагрудної кишені дещо пошарпане фото: «Це Соломійка, моя донечка, — пояснив журналістам. — Вона додавала мені сил і віри. Засинав — дивився на неї й просинався — дивився. Їй скоро три рочки, і я нарешті її побачу, візьму на руки. Коли потрапив у полон, дружина була на сьомому місяці вагітності…»
То був 29-річний Віталій Андрейченко з Глобинської громади Кременчуцького району Полтавської області, Ольжин чоловік. Один зі 193-х захисників України, який повернувся в Україну під час останнього масштабного обміну полоненими 24 квітня. Його особливістю було те, що повернуті військовополонені утримувалися на території Чеченської Республіки рф.
Тримали в секретній в’язниці у Грозному, в яку нікому не було доступу
Вони обоє до повномасштабної війни працювали на Глобинському м’ясокомбінаті: він — слюсарем-ремонтником, вона — вагаркою. Разом їздили із села Лоза до міста на роботу. І закохались.
ВІДЕО ДНЯ
Віталій до того вже встиг повоювати за контрактом під час АТО, тож знаходився в оперативному резерві першої черги. Як тільки росіяни пішли в широкомасштабний наступ, йому зателефонували з військової частини Нацгвардії і він підписав резервний контракт. Їх кинули одразу на Донецький напрямок.
Ветеран АТО Віталій Андрейченко став на захист України в перші дні повномасштабного вторгненняРЕКЛАМА
— Під час ротації Віталіка відпустили на чотири доби додому, і ми встигли за цей короткий термін розписатися, — розповідає 36-річна Ольга. — Чоловік прийняв двох моїх доньок від попереднього шлюбу як рідних. Ми мріяли про спільного сина й про партнерські пологи. Але, коли я була на сьомому місяці вагітності, він потрапив у полон до «кадировців».
Жінка на власні очі бачила, за яких обставин Віталій разом зі своїм земляком і побратимом Дмитром Ярішем з Недогарок Кременчуцького району мусили були здатися ворогу.
— Це сталося 19 лютого 2023 року під Кремінною на Луганщині, де велись тяжкі бої, — розповідає вона. — Лише за пару днів до того він написав, що їх терміново відправляють на позицію й що за можливості зателефонує мені чи напише. Після цього зв'язок з ним зник.
РЕКЛАМА
Психолог підрозділу буквально за пару днів після зникнення хлопців повідомив Ользі, що Віталій потрапив у полон. А відео Ольга побачила пізніше: «кадировці» виклали у соцмережах фото й відео з допитів, які були «розбавлені» зйомками з дрона. На відео було видно, як «Ахмат» (спецзагін швидкого реагування, підрозділ Росгвардії, що фактично підпорядковується голові Чечні Рамзану Кадирову) розносить українську позицію.
— На наших хлопців противник скидав газові бомби, намагаючись їх потруїти. Старший групи загинув, і у Віталія з Дмитром не лишалось іншого вибору, як здатися в полон, оскільки у них закінчились патрони, — каже Ольга. — Пізніше я дізналась, що наші бійці, які були на сусідніх позиціях, це бачили, але під шквальним вогнем нічого не могли вдіяти.
А Віталій з Дімою разом пройшли полон і в один день повернулися додому. Це наш майбутній кум.
Віталій щойно ступив на рідну землю після трьох років полонуРЕКЛАМА
— Нам пощастило, бо ми з самого початку знали, що Віталій живий, і це давало надію, — продовжує жінка. — Невідомість — найгірше. Хоча я не знала, в яку тюрму його кинули. Та за деякий час він обізвався. Довгого листа, в якому Віталій звертався до мене й до батьків, нам передав один з колишніх «військовополонених Кадирова», якого обміняли на Великдень у 2023 році. Так ми дізнались, що він аж у Грозному. На жаль, Чечня ховає українських військовополонених, їх не підтверджує ні росія, ні Міжнародний Червоний Хрест. До них не пускають представників ніяких офіційних органів. Це дуже закриті пенітенціарні заклади, у які не доходять ні письмові послання, ні передачі. А обміни невеликими групами відбуваються раз на рік чи півтора.
У листі Віталій повідомив подробиці потрапляння у полон, написав, що їх два місяці тримали на території Луганщини, а потім перевезли у Грозний, і що в нього все більш-менш добре. Я навіть не знаю, як той звільнений вивіз того листа. Може, сховав так, що не знайшли…
«Не заступайте мене! Я хочу побачити свого чоловіка й обняти його!»
То був перший і останній лист від Віталія за довгі три роки. Ольга періодично писала йому, але жодна вісточка так і не дійшла. Окрім однієї… Жінці вдалося скинути одному чеченському депутату своє фото з маленькою донечкою, яке той роздрукував і якось передав бранцю. З тією світлиною Віталій пройшов практично весь полон. Вона його підтримувала у найскладніші моменти й додавала сил пройти крізь те пекло.
В очікуванні чоловіка Ольга регулярно брала участь в акціях на підтримку військовополонених, іноді з маленькою донькою.
Ольга та Соломійка на акціях на підтримку військовополонених
Однак на обміни жінка ніколи не їздила. А 23 квітня вже під вечір дізналася, що наступного дня відбудеться черговий обмін і велика ймовірність того, що повернуть військових невільників з Чечні.
— А тут іще Юля, одна з наших місцевих активісток, яка щоразу їздить на такі події, сподіваючись зустріти безвісти зниклого батька, повідомила, що у її автівці є два вільних місця, — розповідає Ольга. — І моє серце йокнуло, а внутрішнє передчуття сказало: «Треба їхати!» Домовилась зі старшими доньками (одній з них 17, іншій 13), що приглянуть за малою, прихопила тітку Оксану, Дімину маму, й о 2-й годині ночі виїхали на Чернігів. Вранці вже були на місці. О третій дня отримали інформацію, що автобуси з нашими хлопцями відправляються від кордону. І це була найважча година мого очікування в житті!
Інші люди, які зустрічали своїх рідних, почали отримувати дзвінки від представників обмінного процесу. «Везуть з Чечні!» — пронеслось натовпом. Спочатку говорили начебто про сотню, а потім уточнили: 193! А мій мобільний, який я нагріла в руках, мовчав… Ми з тіткою Оксаною вийшли у двір, бо у приміщенні так жарко стало, аж голова паморочилась. Хвилини тягнулись неймовірно довго. Аж нарешті й мій телефон задзвонив. «Кицю, я вдома!» — почула в трубці й просто застрибала на місці від щастя.
Лишалось дочекатись під’їзду автобусів. Це було ще одне випробування нервів.
— Переді мною — купа людей з фотографіями своїх близьких. Сподіваються, що хтось з обміняних їх пізнає й додасть надії… Я прошу: «Не заступайте мене! Я хочу побачити свого чоловіка й обняти його!» Мене ніхто не чує, звісно. А потім ще й військові стали щитом між автобусами, в яких привезли колишніх полонених, і цивільними. Побачивши чоловіка, я намагалась прорватись крізь той щит, але вдалося лише торкнутись його руки. А вже потім, коли вони, помившись і переодягнувшись, поверталися знову в автобуси, щоб їхати в реабілітаційні центри, я побігла до коханого і вже як схопила його, то більше не відпускала. Це страшенні емоції. Радісні. А який він був щасливий, що я зустріла його!
Цієї миті Ольга очікувала довгих три роки
Хоче пройтися з Соломійкою за руку по селу з гордо піднятою головою
— Їх з Дімою, розповідав чоловік, кинули спочатку в один підвал, потім у другий, у третій, — Ольга зі слів Віталія переказує, що йому та іншим українським полоненим довелося пережити. — Були різні умови, і дуже погані, тяжкі, особливо в перший період. Їх залучали до відбудови Грозного, який поділений на сектори. Що кому там належить, незрозуміло, але та важка робота якось рятувала ув’язнених — керівництво тюрми трошки йшло їм на поступки. І хоча з харчуванням було дуже погано, все ж можна було вижити.
На них чинили моральний тиск. Розказували, що вони не потрібні Україні. Мовляв, обміни відбуваються, а українська сторона про них не згадала жодного разу. Брехали, що в нас усе розбито й немає світла. І взагалі все дуже погано. Пропонували співробітництво. І пару чоловіків перейшли на бік ворога.
Читайте також: Читайте також: «Впізнала сина на відео, на якому Кадиров пропонує обміняти українських полонених на зняття санкцій з його родини», — мати зниклого медика
Про те, що фото з Соломійкою потрапило до Віталія й додавало йому моральних сил не впасти духом, Ольга дізналась лише після його повернення з полону.
— Ми аж до появи дитини на світ не знали, хто у нас народиться — УЗД не показувало статі, — продовжує жінка. — Але проговорювали, як би хотіли назвати і хлопчика, і дівчинку. Було кілька варіантів, серед них — Соломія. Соломійка народилася у нас богатиркою — з вагою майже 4,5 кілограма — 16 травня 2023 року. Дуже сподіваємось, до цієї дати наш тато пройде медичне обстеження й приїде додому. Це буде найкращий подарунок.
Віталій з батьками
— Дитині три роки. Вона вже дещо розуміє. Як ви пояснювали їй, де її тато?
— Говорила, що на роботі й скоро прийде до нас. До речі, військові називають службу роботою. Так що я нічого й не вигадувала. Показувала його фото й відео. Вона їх цілувала, показуючи, як любить тата. А мене називала мама Віталя (усміхається).
— І як же донька відреагувала на нього в реальності?
— Наступного дня після повернення ми всі родиною поїхали до Віталія в лікарню, де він проходить обстеження й реабілітацію. З салом і глобинськими ковбасами, які він просив привезти. Знаєте, я дуже переживала, як Соломійка поведеться при зустрічі. Але вона одразу підійшла, обняла тата й подарувала камінець у вигляді сердечка. Він узяв її на руки, цілує її ручки, а вона тільки дивиться на нього з-під лоба й мовчить. Звикає.
Віталій нарешті обійняв свою донечку
— А ваші відчуття? Це той чоловік, якого ви знали раніше, чи в ньому щось змінилось?
— Поки що ми мало спілкувались і я багато чого не наважувалась його запитувати. Наприклад, як він утратив майже всі зуби. По здоров'ю у Віталія багато проблем. В нього були тяжкі контузії, тому страждає від головного болю. Казав, що хоче попрацювати з психологом. У ньому живе якась образа.
— Які плани у Віталія на майбутнє?
— Найперше, казав, хоче пройтися з Соломійкою за ручкою по селу з гордо піднятою головою…
Ну, і, звісно, народити сина…
Раніше морський піхотинець Роман Грибов, автор знаменитої відповіді «русскому военному кораблю», розповів «ФАКТАМ», через що довелось йому пройти у російському полоні.
Читайте також: «Коли тато не привітав сина з днем народження, я зізналася, що він в полоні»: дружина цивільного бранця отримала звістку з російських катівень
Фото, відео надані Ольгою Андрейченко