39-річний Микола Клим із Ужгорода — капелан Першого Українського батальйону військових капеланів. Він постійно відвідує захисників у шпиталях та лікарнях, приділяє особливу увагу їхній реабілітації й соціальній адаптації. «З людськими душами треба бути дуже обережним, особливо з бійцями, адже їхні рани надто глибокі й болючі», — каже він. Саме завдяки його діяльності воїни відкриваються й діляться своїми переживаннями.
Бог мене направив на цей шлях
– За першою освітою я технолог хлібобулочних виробів, за другою — теолог. До Церкви Бога Живого (християни віри євангельської. — Авт.) долучився ще у 12 років, хоча завжди наголошую: то Бог мене направив на цей шлях, — розповідає «ФАКТАМ» Микола Клим. — У 20 років я одружився й разом із дружиною вирушив як місіонер у місто Чоп. Ми жили у двокімнатній квартирі, одну кімнату переобладнали під церкву й там проводили служіння. З 2009 року займався підприємництвом — відкрив пекарні та заклади у Львові й Ужгороді. Але з початком повномасштабної війни більшість довелося закрити.
ВІДЕО ДНЯ
Відвідувати лікарні почав у 2023 році, й тут велику роль зіграв випадок. В одному з наших закладів жінка розповідала, як навідувала у шпиталі свого чоловіка, а згодом почала підтримувати й інших воїнів — словом, турботою, смаколиками. Вона об’єднала навколо себе волонтерок, які продовжили її добрі справи. Я сидів поруч і був зворушений її вчинками, тому вирішив піти разом із нею. До нас приєднався ветеран із Дружківки, який раніше служив і відповідав за медичну частину. Це настільки мене захопило, що я розповів про досвід у нашій церкві — і долучилося ще більше людей. Майже рік ми працювали як звичайні волонтери, без форми: носили воїнам продукти, необхідні речі, засоби гігієни, морально підтримували їх. Згодом разом із колегами вступили до Корпусу військових капеланів. Там отримали форму й посвідчення, почали відвідувати лікарні вже самостійно. Ми приносили бійцям бургери, хот-доги, кебаби, колу — і водночас забезпечували духовну та психологічну підтримку.
До нас приєдналися українці з Ісландії, США, Чехії
Проте, додає співрозмовник, йому хотілося більшого — певного початку й завершення, адже робота капелана морально складна тим, що результат бачиш дуже рідко.
РЕКЛАМА
«Тепер ми разом із колегами вступили до Корпусу військових капеланів», — розповідає Микола
– Я задумався над програмою підтримки, — продовжує Микола. — Саме тоді наш пастор повернувся з конференції й привіз книгу «Мости до зцілення». На її сторінках я дізнався про програму, яку розробила міжконфесійна організація у США. Вона мала назву «Вихід з травми. REBOOT COMBAT. REBOOT TRAUMA» і була призначена не лише для військових, а й для цивільних. Я написав їм листа, і мені відповіли, що у Білій Церкві працює реабілітаційний центр під керівництвом капелана Руслана Буська. Це людина, яка опікується сотнями героїв і охоче ділиться досвідом. Невдовзі ми познайомилися, стали не лише колегами, а й друзями.
Так я приєднався до Першого українського батальйону військових капеланів, який опікується фронтом, шпиталями та реабілітаційними центрами. Пройшов відповідне навчання в Америці, а разом із однодумцями ми організували благодійний фонд. Фінансово нас підтримала церква, а також віряни з Нової Каховки, які після 24 лютого 2022 року виїхали до Німеччини й там організували служіння. Долучилися українці з Ісландії, США, Чехії… За ці кошти ми купували смаколики для воїнів, частина йшла на бензин. Уся робота виконувалася безоплатно.
РЕКЛАМА
Приємно, що протягом цього часу нам активно телефонували волонтери й просили відвідати ту чи іншу лікарню. До нас приєднувалися капелани не лише з нашої церкви, а й інших — вони хотіли навчитися, як ми це робимо. Але це не наука, а ведення Святим Духом. Звісно, певні психологічні моменти присутні: в одній палаті ти можеш співчувати воїну, а в іншій — інколи треба й «наїхати».
Основна ціль, наголошує Микола Клим, — не нашкодити, просто бути поруч. Якщо давати надію, то лише біблійну.
Основна ціль, каже Микола Клим, — не нашкодити, просто бути поруч
«Маємо просто бути поруч. Якщо давати надію, то лише біблійну»
– Ми ніколи не кажемо: «Все буде добре», а наголошуємо: так буде лише з тими, хто покладає надію на Бога, — розповідає Микола Клим. — Наприклад, боєць каже: моя нога не буде згинатися, бо там немає кістки. І тоді я відповідаю: так, цього не буде, але це не завадить тобі жити повноцінним життям, одружитися, стати батьком, займатися спортом. Перебуваючи поруч із нашими воїнами, ти проживаєш їхній біль і надії, і Господь дає благодать молитися за них. У такі моменти розумієш: ти робиш Божу роботу, стаєш Його язиком, руками й ногами. Іноді достатньо просто обійняти воїна, вислухати, подякувати за їхній подвиг і внесок у те, що ворог не зміг нас захопити.
РЕКЛАМА
За три роки служіння ми пережили різне: на жаль, наші підопічні воїни помирали, капелани йшли на фронт і гинули. Але ми бачили й чудеса — коли боєць після страшного поранення, маючи півголови, все ж піднімався й рухався. Віра у Бога лише зміцніла. Недарма у Псалмі 23 сказано: «Господь — то мій Пастир». Сили приходять тоді, коли ми залежні від Нього.
У капелана виникла думка створити психологічний центр, де можна було б поселити не лише військового, а й його родину. Коштів на це не було, але, як він каже, втрутився Господь.
– Одного разу ми познайомилися з хлопцями, які ще у 2014 році побудували в Ужгороді великий спортивно-реабілітаційний центр, але він так і не був відкритий. Там є спортзал і два поверхи медичної частини. Установа не державна, її передали федерації інвалідів, і там були задіяні військові. Ми зустрілися з одним із членів Наглядової ради — ветераном, і нині я теж входжу до неї. Ми організували команду лікарів, отримали ліцензію від НСЗУ, зараз оплачуємо роботу 13 медиків. Щомісяця через наш центр проходять 80−100 людей: ветерани війни, звільнені з полону, особи з інвалідністю (серед них і діти), переселенці, цивільні, які отримали травми внаслідок війни. У приміщенні створені всі умови для вільного пересування, працює спеціальний ліфт.
У капелана виникла думка створити психологічний центр для військових та їх родин. Коштів на це не було, але, як він каже, втрутився Господь
Нещодавно на базі центру ми відкрили ветеранський простір «Нескорені», до якого входять понад 40 воїнів та їхні родини. Тут я продовжив проводити програму «Вихід з травми». Завдяки гранту ми отримали 15 тисяч євро від японського уряду на обладнання й закупили все необхідне. Познайомилися з ветераном-спортсменом на протезі, який займається бразильським джиу-джитсу, і запустили такі тренування двічі на тиждень для ампутантів та воїнів на протезах. Щоп’ятниці у нас проходить іпотерапія, домовилися й про басейн для військових. Ми допомагаємо з працевлаштуванням, написанням грантів, нещодавно організували фешн-показ, де моделями стали наші воїни — так зібрали кошти на спортзал.
Паралельно двічі на тиждень ми продовжуємо відвідувати бійців у лікарнях зі смаколиками, приводимо до них іноземних капеланів та артистів. Ми молимося перед операціями, перед відправкою на подальше лікування. Приємно чути, коли хлопці кажуть: для них я не просто віруючий чи капелан, а людина, яка підтверджує слова вчинками. На це можу відповісти лише одне: все, що відбувається у моєму житті, — це проявлення Бога. Тому я довіряю Йому і йду далі цією стежиною.
Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв’ю з полковником запасу, капелланом Християнської служби порятунку Миколою Корсуном, який каже, що ненавидіти ворога та мститися йому — це нормально.