Зірка українського кіно, син відомих акторів Вʼячеслава Довженко та Ксенії Баші Іван Довженко не любить привертати до себе увагу. Іван вважає, що він тільки на початку своєї кар'єри і має ще багато чому повчитись. У тому числі у популярного тата, з яким вперше зіграв у кіно. Вже 7 вересня вийде 4-серійний детектив «ДВРЗ проти шпигуна» (ICTV2), де Іван та Вʼячеслав зіграли напарників.
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Іван згадав найскладніші моменти зйомок, початок великої війни та вразив побажанням на свій день народження.
«Я відмовився від серіалу»
— Іване, ми розмовляємо напередодні премʼєри серіалу «ДВРЗ проти шпигуна». Чи любите дивитись свої роботи?
ВІДЕО ДНЯ
— Якщо відверто, зараз так багато чого відбувається у моєму житті, що, напевно, подивлюся тільки першу серію. Зйомки серіалу проходили вже давненько, у січні 2026 року. З того часу запамʼяталася велика кількість снігу і жахливий холод. Від цього, навіть, відчувалось здивування, бо ніхто не звик до такої зими у Києві.
Іван ДовженкоРЕКЛАМА
— Ви знімались разом з татом, відомим актором Вʼячеславом Довженко. Кажуть, ролі писались саме для такого «дуету»?
– Відверто, спочатку я відмовився від серіалу. Просто не був впевнений, що саме зараз мені потрібна така роль. Гадав, що з татом зможу попрацювати і пізніше. Але продюсери були наполегливі, передзвонили ще раз і сказали, що трохи змінили сценарій. Спочатку мій герой мав бути сином дільничного, а потім зробили мене молодим стажером, який приходить у відділ. Я погодився і зараз ні про що не шкодую.
— Це був ваш перший досвід зйомок з татом?
РЕКЛАМА
– Колись малим я ще грав у його студентській роботі, а за теперішні часи, це перший, так. Мені було достатньо комфортно. Тато взагалі мало чого казав з приводу моєї гри. Зазвичай він розраховує на те, що я сам буду робити помилки і сам вигрібати. Ми більше спілкувались просто про життя, проводили час разом, бо рідко бачимось. І ось це було дуже цінним. Зйомки допомогли нам, нарешті, побачитись.
У детективі «ДВРЗ проти шпигуна» Вʼячеслав та Іван зіграли напарників
— Ви вже давно живете окремо?
— Ще у 2023-му році я переїхав в гуртожиток.
— Трохи дивний вчинок для киянина…
РЕКЛАМА
– Можливо, але мені дуже хотілось «відколотися» від батьків. Відчути себе зовсім по-іншому, бути поруч зі своїми однокурсниками. Але, звичайно, ми бачимось з батьками, приїжджаємо в гості один до одного і нашим відносинам це не завадило.
«Ми почули авіацію в небі, вибухи — це був шок»
— Повномасштабне вторгнення ви зустріли на першому курсі театрального університету.
— Так, університет тоді зачинився, а багато моїх сокурсників роз’їхалися по світу. Навчання поновили вже у серпні, і я повернувся до вишу.
— Не було тоді бажання також вчитися за кордоном?
– Такі думки були ще до вторгнення. Я їздив в Польщу, вивчав мову, думав про це. Але при цьому я почував себе там дуже дивно, дома мені було спокійніше. Тоді я повернувся до Києва з твердим бажанням вчитися в Карпенко (Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого — Авт.). А, коли почалася повномасштабна війна, бачив себе тільки тут, і це стало моєю позицією. Мені здається тоді, на початку вторгнення, люди були обʼєднанішими, добрішими порівняно з тим, що відбувається зараз. А в тій енергетиці буквально фізично відчував, що маю бути вдома. І ніколи про це не пошкодував.
Читайте також: «Я і досі це не пережив»: телеведучий Костянтин Грубич про випробування під час великої війни
— Де ви зустріли вторгнення?
— Я жив тоді з мамою і вітчимом. Мені розбудив телефонний дзвінок і слова: почалася війна. Я всіх побудив, але, відверто, ми не зовсім розуміли, що відбувається. Ніхто не вірив, що таке можливо. А потім ми почули авіацію в небі, вибухи — це був шок. Ми поїхали відразу до дідуся, який жив недалеко, здзвонилися з татом. Потім переїхали до бабусі у Львів, а у березні повернулись додому.
— Що відчуваєте зараз, на пʼятому році великої війни?
— Війна виснажує, а ворог дуже тисне. Зараз була премʼєра вистави «Одіссея» Івана Уривського, де я задіяний. Ми не могли її зіграти, бо постійно була тривога через «шахеди». Дійшло до того, що перед глядачами вийшов генеральний директор театру Євген Нищук і спитав, чи згодні вони, щоб вистава продовжувалася при «шахедній» загрозі? Глядачі погодилися. І так ми двома складами змогли відіграти дві премʼєри. Виходили на сцену під тривоги, одна з них припала просто на мій вихід. Така нова реальність…
Знімальна група детективного серіалу «ДВРЗ проти шпигуна»
— Думаєте про те, що за два роки вам 25?
— Звичайно. Як буде, так буде… Зараз я думаю про те, що у мене буде сьогодні. Тому уявити себе через два роки дуже складно. Я живу сьогоднішнім днем, як багато хто з українців. Чи страшно мені від того, що може трапитись у майбутньому? Та тут кожного дня страшно…
— За ці роки ви дуже стрімко стали новою українською зіркою.
– Я зовсім не вважаю себе зіркою. Це треба заслужити, мати багато якісних робіт. Мені дуже приємно, що мене почали кликати в проєкти. Але відчуваю, що треба ще отримати багато досвіду. Звичайно, мамі та татові приємно, що я так почав свою карʼєру, вони навіть в шоці. Все почалось з третього курсу, коли мене запросили на кастинг «Кави з кардамоном».
Іван каже, що йому ще багато чого треба навчитися. Зокрема, у свого популярного тата, актора В’ячеслава Довженка
— Потрапити в театр Івана Франка відразу після навчання, це також дуже круто!
— От тоді я відчув, що таке хейт. Зрозумів, що нікому не доведу, що брав участь у конкурсі до театру разом з іншими студентами. Тоді з нашого курсу взяли чотирьох майбутніх акторів, і мене у тому числі. Я наполегливо готувався до конкурсу, мені дуже хотілось потрапити до театру. Я знаю, що гідно себе показав. Потім почалися ролі у театрі, запрошення у картини «Мавка» та «На драйві». І потім «ДВРЗ…». Я щасливий, що у мене в житті все крутиться.
— Акторство, кажуть, допомагає переживати складні часи.
— Так, бо можна сфокусуватися на чомусь іншому, крім війни. Репетиції, прогони, немає часу на депресію.
Читайте також: «Ми заходили на позиції, які знищувалися в нуль»: зірка «Ти — космос» Володимир Кравчук про роки на фронті
— Коли ви перший раз вийшли на сцену?
– Те, що я свідомо памʼятаю, коли мені було сім років. Я вийшов на сцену театру Франка у виставі «Кайдашева сімʼя». Мені стало так страшно, що я розплакався прямо на сцені. Був фрагмент, де сваряться між собою діти. ю і мене хлопчик запитує: «А чому це ви їсте наші груші?!» Я мовчу. Бачу — дев’ятсот людей сидять у залі та потроху починають сміятися. Мене забрали зі сцени, я почав ревіти, бо було дуже соромно. Але прийшлось знову виходити до глядача. По виставі Наталія Сумська, яка грала Кайдашиху, починає сваритися з Мотрею. Гремить гроза, Сумська плаче. І от я виходжу разом з усіма, бігаю по сцені і ридаю. Наталія Вʼячеславівна тоді була в шоці й сказала: «Боже, дитина реально плаче!» Ось так і відбулася моя премʼєра, після якої я сказав мамі, що більше на сцену не вийду, бо це ганьба. Але зрештою мені захотілося знову, я підготувався, і вже все вийшло.
— Про що мріється напередодні дня народження?
— Всі кажуть про мир та перемогу, а я щиро мрію про єдність українців. Завдяки цьому і відбудеться наша перемога. Моя мрія, щоб у суспільстві знову була любов і повага. А для себе… Щоб родичі були живі-здорові. Тоді і я щасливий.
Раніше у «ФАКТАХ» відома актриса Вікторія Білан розповіла про зраду та випробування під час великої війни.