— У перший день великої війни ми на Зміїному сподівалися на підтримку з материка, бо не мали можливості своїми силами впоратись з крейсером «москва» і десантним кораблем, які прийшли захоплювати острів, — розповів «ФАКТАМ» автор знаменитої відповіді «русскому военному кораблю» Роман Грибов, який служив у морській піхоті. — Треба було завдати ефективного удару по цих кораблях ворога. Якби така підтримка була надана, боролися б до останнього. Ми перші прийняли удар окупантів, таким чином дали більше часу українським військам на узбережжі для підготовки до відбиття російської атаки на Одесу та Одеську область.
«Опинилися в російській неволі 24 лютого, а наступного дня на Зміїному в полон потрапили ще й рятувальники та капелан»
— О котрій годині незабутнього 24 лютого росіяни підійшли до острова Зміїний? — ставлю запитання Роману Грибову.
ВІДЕО ДНЯ
— Того дня ми їх побачили неподалік від острова десь о пів на четверту ранку. На захоплення Зміїного російське командування направило тоді флагман чорноморського флоту рф — ракетний крейсер «москва» й десантний корабель «Василий Быков».
Острів ЗміїнийРЕКЛАМА
Безпосередньо до острова вони підійшли не одразу, а десь в обід — після того, як зі Зміїного «зеленим коридором» було евакуйовано цивільних. Річ у тім, що там, окрім прикордонників і морських піхотинців, були цивільні (працівники маяка та інші). Росіяни дозволили їх вивезти. Також повідомили, що й ми, військові, можемо евакуюватися, якщо здамо зброю. Але ж ми складали військову присягу. Тож відкинули пропозицію ворога. Тоді ще був зв’язок з материком, тож ми передали командуванню відеотрансляцію нашої відповіді «русскому военному кораблю».
— Яким чином було проведено евакуацію цивільних?
— Росіяни дали їм «зелений коридор», і два українських катери забрали їх з острова.
РЕКЛАМА
Як я вже казав, ми сподівалися на підтримку з материка. Адже найпотужніша зброя, яку мали, була зенітна установка 23-го калібру. З неї могли хіба що «пошкрябати» обшивки кораблів. Ми розуміли, що підтримки нам може й не бути, бо у командування й без нас було багато невідкладних завдань.
Залишки зенітної установки на Зміїному. Це найпотужніша зброя, яку мали захисники острова
Тим часом в другій половині дня по острову завдала удару російська авіація. Вона знищила всю інфраструктуру (заставу, вузол зв’язку, маяк тощо). Ми втратили можливості комунікації з командуванням. А перед цим під час сеансу зв’язку, який виявився останнім, отримали наказ — триматися.
— Коли було прийнято рішення здатися в полон?
РЕКЛАМА
— Після нальоту авіації ми вже не мали іншого виходу, як погодитись на це. Разом з військовими в полон тоді потрапили декілька цивільних — певно, керівництво їх «забуло», тому вони не евакуювалися.
— Завдяки чому вдалося вижити на фактично «голій» скелі під час удару авіації?
— Бог нас зберіг.
— Певно, там є укриття — заглибини між камінням тощо?
— Так, є. До речі, рік тому хлопці з ГУР організували мені, скажімо так, екскурсію на Зміїний (про це можна детально дізнатися з відеосюжету на каналі «Фарід говорить» на YouTube). Під час тогорічної поїздки на Зміїний я свіжим оком подивився, де в перший день повномасштабної війни ми переховувались від російських ракет і бомб, які летіли з літаків, — в природних ущелинах, над якими свого часу було покладено перекриття. Сховались не в одному місці, а розосередились. Нам дуже поталанило, що не сталося жодного прямого влучання в якусь із тих ущелин. Якби було хоча б одне, то заглибина між камінням стала б братською могилою. Російські льотчики цілили по маяку, прикордонній заставі, інших об’єктах. Тому нас оминули «увагою».
На острові Зміїний Роман Грибов дає інтерв’ю блогеру Фаріду під час поїздки туди, організованій бійцями ГУР у 2025 році
Ми опинилися в російській неволі 24 лютого, а наступного дня на Зміїному в полон потрапили ще й рятувальники та капелан з нашої 35-ї окремої бригади морської піхоти Василь Вирозуб.
— Чому так сталося?
— Рятувальники й капелан прийшли з Одеси на Зміїний на приватному судні «Сапфір», щоб… забрати тіла захисників острова. Для цього вони взяли з собою чорні пакети. Так і потрапили в полон.
— Тобто на материку вирішили, що захисники Зміїного загинули, та направили судно за тілами?
— Виходить, так. З нами було втрачено зв’язок, певно, тому командування вирішило, що нас уже немає серед живих. Тим паче, що по острову, як я вже сказав, вдарила російська авіація.
На сьогодні вдалося обміняти всіх бранців, які потрапили в полон на Зміїному. Тож я знаю, що росіяни найлютіше катували саме капелана (отець Василь розповідав в інтерв’ю ЗМІ, що окупанти з маніакальною наполегливістю вимагали від нього зізнатися в роботі на СБУ. — Авт.).
Роман з видатним боксером Олександром Усиком
«Мені не так боляче було від фізичних і психологічних тортур, як від того, що не маю можливості зв’язатися з рідними, повідомити їм, що я живий»
— Коли ваші рідні дізналися, що ви вижили?
— Як тільки ми опинилися в російській неволі, окупанти зразу ж сказали нам: «Ваш президент вас поховав». Тож весь час, поки я знаходився в полоні, з голови не виходила думка, як повідомити рідним, що я живий. Коли мене вдалося обміняти, дружина й друзі розповіли, що переглянули купу російських пабліків і таким чином через три дні після початку повномасштабної війни знайшли відео, на якому знято, як нас виводять з російського корабля на кримський берег. Стало зрозуміло, що я живий. Рідні почали подавати у відповідні структури заяви з проханням, щоб нас обміняли на російських полонених.
— Скільки часу ви знаходились в полоні?
— Тридцять три дні, але натерпівся стільки, наче знаходився там три роки. Досі не йде з голови той жах. Мене тоді (в березні 2022 року) обміняли разом з рятувальниками з судна «Сапфір». Я звільнився з полону першим серед захисників острова Зміїний.
— Ви мали оберіг?
— Оберіг у мене в душі — я вірю в Бога, хоча в церкву ходжу не часто. Під час авіаудару по Зміїному і потім в полоні щодня молився. Це давало сил, рятувало й надихало.
— Що було найважчим у російській неволі?
— Мені не так боляче було від фізичних і психологічних тортур, як від того, що не маю можливості зв’язатися з рідними, повідомити їм, що я живий.
— У полоні вас тримали військові?
— Взяли нас в полон військові, але довелося побувати й в руках тюремників. Було так: спершу нас утримували в Криму, потім — у Курській області, згодом — у Шебекінському районі на Білгородщині, де росіяни створили тимчасові табори для полонених. Останні два тижні я знаходився у зоні суворого режиму у Старому Осколі Білгородської області. Там (у зоні суворого режиму) нам «видали», як то кажуть, «по повній програмі»: жорстоке побиття під час так званої «прийомки» та інші вкрай погані речі.
— Певно, полонених зі Зміїного тримали порізно?
— Так, порізно. Мені подвійно пощастило, що не надто довго був у неволі. Адже незабаром після мого обміну російські спецслужби почали шукати серед полонених зі Зміїного людину, яка послала подалі російський військовий корабель. Навіть змушували хлопців промовляти подібну фразу, щоб виявити, хто її сказав на острові, й таким чином заслужити собі якусь там медальку. Адже, як не крути, цей вислів став болючим ляпасом по самолюбству, зарозумілості окупантів.
— В Інтернеті чимало публікацій про те, що цю фразу сказав хтось з прикордонників, прізвище якого з певних причин не розголошується. Ці твердження відповідають дійсності?
— Ні, цю фразу сказав я. Дійсно, була неправильна інформація. Але станом на сьогодні питання з авторством закрито.
Ще один важливий нюанс: коли я звільнився з полону, в медіа мене називали прикордонником. Це потрапило навіть у Вікіпедію. Насправді я служив у морській піхоті. Але на острові Зміїному ми були відряджені до прикордонників.
— Напередодні обміну у вас було передчуття, що скоро опинитесь на волі?
— Якщо чесно, до останнього ми не вірили, що нас везуть на обмін. Бо це були найжахливіші дві доби полону. Нас тоді перекинули до російських військових бурятської національності, які дуже жорстко знущалися з нас.
Нам не сказали, що на нас очікує обмін. Хоча ми й думали, що, можливо, скоро будемо на волі в Україні. Тільки коли почули українську мову, повірили, що це обмін.
Роман Грибов (праворуч) після повернення з полону
«Американська сторона на умовах безпроцентного кредитування надає ветеранам для ведення бізнесу вантажні фургони»
— Знаю, що ви нещодавно звільнилися з війська. Чим зараз займаєтесь?
— Я повернувся до цивільного життя сім місяців тому. Вирішив відкрити власну справу — вантажні перевезення.
— Як вам прийшла ідея спробувати себе у сфері логістики?
— Вийшло так, що я став учасником Асоціації підприємців-ветеранів. Асоціація має спільний з американцями проєкт Vmilodilo. В його рамках американська сторона на умовах безпроцентного кредитування надає ветеранам для ведення бізнесу повнорозмірні вантажні фургони Nisan NV1500. Я вирішив скористатися цією можливістю та розпочати підприємницьку діяльність на ниві вантажних перевезень.
— За який строк маєте сплатити кредит за цю машину?
— Як вийде — чіткого терміну повернення немає.
— Коли ви отримали машину від американців?
— Три місяці тому.
— Довелося вкладати в бізнес власні кошти, залучати інвестиції, брати позику?
— Залучити гроші треба, бо, просто маючи автомобіль, важко розвивати власну справу.
— Конкретно на що вам потрібні інвестиції?
— На те, щоб збільшити кількість автомобілів. Це дасть можливість підвищити можливості моєї компанії. Треба орендувати приміщення, наймати людей. А поки що я фактично не заробляю. Допомагаю друзям, побратимам, благодійникам, коли їм треба щось перевезти.
— Ваше підприємство вже працює?
— Робить перші кроки — зараз це просто індивідуальні перевезення. До речі, щоб легше було розширювати бізнес (не тільки мені, але й іншим ветеранам-підприємцям), слід внести декілька важливих змін у Закон про ветеранський бізнес, який нещодавно ухвалила Верховна Рада України. Наша Асоціація ветеранів-бізнесменів разом з народними депутатами України розробила відповідний проєкт закону та добивається його прийняття.
Нагадаємо про те, що під час одного з брифінгів Зеленського й Трампа пролунала легендарна фраза українських прикордонників на острові Зміїний.
Фото з відкритих джерел