Вийшла друком нова книжка відомого історика Олександра Кучерука «1917−1921 Володимирська вулиця в огні і бурі Української революції». Саме на Володимирській понад 100 років тому було створено Центральну Раду, яка згодом прийняла рішення про утворення Української Народної Республіки і затвердила першу українську Конституцію. Для автора ця тема дуже близька, адже від очолює сектор Національного музею історії України «Музей Української революція 1917−1921 років».
– Я почав цю книжку з зауваження, що ще 200 років тому вулиці Володимирської у Києві не існувало, — розповів «ФАКТАМ» Олександр Кучерук. — Територія верхнього міста, через яку вона проходить, була огороджена валами, які лишилися ще з часів княжої Руси. До речі, як нагадування про ті старовинні оборонні споруди — назва сусідньої з Володимирською вулиці Ярославів вал.
«Клуб „Родѝна“ розміщався в трьох квартирах. Одна з великих кімнат призначалась для гри в карти, інша — в більярд. Була й чайна кімната»
– В середині ХІХ століття через те, що Київ поступово розростався, оборонні вали у верхньому місті зрили (вони були насипними) і почалося прокладання нових вулиць, в тому числі Володимирської, — продовжує Олександр Кучерук. — Коли в 1830-і роки починали зводити Червоний корпус університету на тій території міської забудови ще не було — просто природній ландшафт.
ВІДЕО ДНЯ
Володимирська має чималу довжину — 2,9 кілометри. Певно, тому спочатку основна її частина (від Андріївського узвозу до університету) називалася Велика Володимирська, а та, що йде далі — Мала Володимирська. Поділ на дві частини зберігався доволі довго. І все ж на початку ХХ століття влада вирішила їх об’єднати, і звести в єдину нумерацію. На той час на Володимирській знаходилося 105 будинків.
Олександр Кучерук: «Я почав цю книжку з зауваження, що ще 200 років тому вулиці Володимирської в Києві не існувало»РЕКЛАМА
Приблизно в той же період по ній проклали трамвайну колію. Але тривалий час пасажирське навантаження там було незначним, тому власне сам трамвайний маршрут запустили не одразу. Власне центральною вулицею Києва на той час був (як і зараз) Хрещатик. Володимирська проходить паралельно йому, знаходиться недалеко від нього, проте була в ті часи значно менш відвідуваною. Але вже тоді вона набула особливий шарм, ознаки елітарності.
— У чому це виявлялося?
– Поясню на контрасті Хрещатика і Володимирської. Ось дивіться: будь-яка більш-менш солідна фірма вважала важливим і престижним для себе мати офіс на Хрещатику — хоча б одну-дві кімнати. Вивіска підприємства на головній вулиці, напис на візитівці з адресою на Хрещатику вважалися ознаками респектабельності. Ще один важливий аспект: на Хрещатику в ті часи знаходилось чи то 5, чи то 7 фотоательє, декілька кінотеатрів, а на Володимирській — жодного такого закладу. Хрещатик набув лице ділового центру, а також вулиці з великою кількістю магазинів для широкого кола споживачів та розважальних закладів для народних мас.
РЕКЛАМА
Зате на Володимирській побудували Оперний театр, університет, Педагогічний музей, відкривалися редакції видань та розміщуватися різноманітні громадські організації (наприклад, Наукове товариство імені Шевченка).
Вулиця Володимирська. Фото початку ХХ століття
— Тобто на Хрещатику вирувало ділове життя, шопінг, маскультура, а на Володимирській знаходились заклади, які претендували на вишуканість, високе мистецтво, інтелектуальність?
– Приблизно так і було.
РЕКЛАМА
Власне поштовх Українській революції було дано саме на Володимирській у будинку номер 42 (згідно з нинішньою нумераціє). Той дім належав нащадкам співака і музичного антрепренера Йосипа Сетгофера (до речі, Тарас Шевченко згадує цього артиста у своєму щоденнику).
— Що конкретно відбулося в тому будинку?
– Ухвалено рішення про створення Центральної Ради. Це сталося 4 березня 1917 року. Якщо не заперечуєте, розповім дещо детальніше. Почну з того, що той будинок на Володимирській був прибутковим — тобто, власники здавали в оренду квартири і приміщення. Серед орендарів був «Український клуб» — літературно-мистецька організація, заснована в 1908 році композитором Миколою Лисенком. Вона функціонувала легально. Але це не завадило владі врешті закрити її у 1912 року. Формальні підстави для цього були: «Український клуб» не мав права організовувати власну бібліотеку, а Лисенко її створив. Хтось написав донос, прийшла ревізія, яка, окрім іншого, знайшла в тій бібліотеці «страшну крамолу» — заборонену українську газету «Свобода», привезену з Америки.
Тож «Український клуб» закрили, проте… він продовжив працювати, змінивши назву — клуб «Родина». Шовіністи могли почути в назві російське слово «родина», а українські патріоти — тепле українське слово «родина». Клуб орендував в цьому ж самому будинку три квартири. Про це ми дізналися зі, здавалося б, побіжного джерела — документу про сплати податків. Власники звітували владі, хто і за яку суму орендує помешкання. Три квартири на різних поверхах — за «Родиною».
— Навіщо стільки квартир?
— Приміщення були потрібні не тільки для засідань. Це дійсно був клуб, куди приходили відпочити, обмінятися новинами, відвідати лекцію чи концерт. Членами клубу були чимало відомих громадських українських діячів. Одна з великих кімнат призначалась для гри в карти, інша — в більярд. Була чайна кімната тощо.
— Я правильно розумію, що члени клубу «Родина» прийняли рішення про створення Центральної Ради?
— Саме так. Але до того цьому клубу слід було якось вціліти під час Першої світової війни, коли влада Російської імперії жорстко придушувала національні рухи.
— Як же вдалося «Родині» вберегтися від репресій?
– Коли почалася війна, керівництво клубу запропонувало армії більшу частину орендованих «Родиною» площ для потреб поранених військових. Такі ініціативи вітались владою. В шпиталях проводили хірургічні операції, перев’язки, лікування. А для остаточного одужання і реабілітації поранених переводили в інші місця, на кшталт кімнат, які надав їм клуб «Родина». Тоді багато хто в Києві таким чином допомагав пораненим.
Важливо розуміти, що «Родина» не просто надавала бійцям місце для проживання, але й проводила серед них просвітницьку роботу (лекції, концерти), тож, як сказав один з її діячів, солдати виходили звідти свідомими українцями.
На той час клуб «Родина» очолювала письменниця Людмила Старицька-Черняхівська. Чому вона? Не виключено, що чоловіки просто побоялися. Адже за українську діяльність влада карала: штрафами, позбавленням волі. В тюрму на довго не саджали — декілька тижнів, місяць. Але все одно хорошого нічого в ув’язненні немає.
Клуб «Родина» очолювала письменниця Людмила Старицька-Черняхівська
Зі спогадів Старицької-Черняхівської ми знаємо, що влада заборонила відзначити в березні 1917 року в Києві день народження Тараса Шевченка. Заборонили навіть панахиду по Кобзарю (її хотіли провести в Софійському соборі). Члени «Родини» були цим пригнічені.
Але наприкінці лютого Старицькій-Черняхівській раптом подзвонили, попросили невідкладно прибути в клуб. Виявилося, що туди прийшло повідомлення, що цар Микола ІІ зрікся престолу. Цю новину в Києві ще тоді майже ніхто не знав.
— Як вона дійшла в «Родини»?
— Повідомили свої люди, які працювали на залізниці. Тут слід сказати, що в ті часи найдосконалішу систему зв’язку мала саме залізниця.
«Раз у кожному селі є рада, то у Києві буде Центральна Рада»
— Якою була реакція українських патріотів на те, що імператор зрікся влади?
– Учасники «Родини» зібралися в більярдній і радилися з перервами на сон десь три дні, що робити в новій реальності. У результаті було прийнято рішення про створення представницького органу України. Виникло питання, як його назвати? Коли обговорення близилися до завершення, письменник Василь Королів (він був дещо авантюрною людиною) сказав адвокату Синицькому — ходімо, є цікава ідея. Вони пішли до видавничого дому (там були редакції, друкарні), який знаходився біля колишнього готелю «Театральний». Зайшли в редакцію популярної газети «Киевская мысль». Там сидів якийсь літній співробітник. Дали йому рубль, щоб газета невідкладно надрукувала інформацію, про те, що у клубі «Родина» відбулася нарада за участю більш, ніж 100 осіб, і було прийнято рішення про створення Української Центральної Ради. Насправді, на тих нарадах в клубі було десь 30 людей (в більярдній більше не вмістилося б). Але «понад 100» звучало авторитетніше.
— Тобто, Василь Королів зі Синицьким на власний розсуд вирішили, як буде називатись український представницький орган?
– Вони схилили шальку терезів на користь одного з можливих варіантів назви. Учасники «Родини» не мали щодо цього одностайної думки. Дехто пропонував варіант «Рада старійшин» — бо так називалося керівництво самої «Родини» та інших громадських організацій. Були й інші пропозиції. А Королів з Синицьким, розсудивши, що в кожному селі є рада, тому в Києві має бути Центральна Рада, опублікували оголошення саме з цим варіантом назви. І не помилились — вона була сприйнята народом.
— Як вийшло, що Центральна Рада розмістилася в будинку Педагогічного музею на Володимирській?
– Перші декілька тижнів вона знаходилась в приміщенні клубу «Родина», а коли з заслання повернувся історик і громадський діяч Михайло Грушевський, перебралася в будинок, в якому на той час знаходився не Педагогічний музей, а Школа військових льотчиків-спостерігачів. Спершу Центральній Раді виділили одну кімнату і, як згадував Володимир Винниченко, і два закапелки. Один з них — вбиральня. На раковини поклали дошки і використовували як столи.
Певний час Школа військових льотчиків-спостерігачів і Центральна Рада ділили приміщення будинку і, як писав в своєму щоденнику Грушевський, курсанти «за нами підглядали».
Згодом в цьому будинку на Володимирській було прийнято всі чотири Універсали Центральної Ради і перша українська Конституція, певний час по створенню там працював уряд — Генеральний секретаріат.
Квиток члена Української Центральної Ради Веселовського
Після того, як на початку 1918 року російські більшовицькі війська на чолі з Муравйовим штурмувала Київ, і спалила артилерійськими обстрілами будинок Михайла Грушевського на вулиці Панківській, Михайло Сергійович певний час жив на цокольному поверсі будинку, де містилась Центральна Рада. На плані будівлі те чотирикімнатне помешкання позначене як «квартира смотрителя». Там три кімнати призначалися власне для наглядача, і одна — для прислуги.
— На Володимирській були офіси інших органів влади УНР?
– Так, були. Навпроти Центральної Ради в будинку, де нині розміщується Президія Національної академії наук України, в ті часи знаходився пансіон графині Левашової (фактично гуртожиток для дівчат, які вчилися або в гімназії, або в інших навчальних закладах Києва). Туди влітку 1917 року перебрався Український генеральний військовий комітет (прообраз Міністерства оборони). Але наприкінці серпня, коли прийшов час дівчатам повертатися на навчання, власники сказали військовим — ви — чоловіки, тож доведеться з’їхати. І військові знайшли інше приміщення. Більшовики б послали б власників куди подалі, а українські представники поводились порядно.
В пансіоні графині Левашової розміщувався Український військовий комітет
На Володимирській дім, в якому зараз розміщається Служба безпеки України, був офісом Губернської земської управи (органу самоврядування). В ті часи земства мали чималу вагу в громадському житті. Тому, до речі, у 1918 році, коли Павло Скоропадський прийшов до влади, Симону Петлюрі, який тоді лишився без роботи, запропонували працювати в земстві (він мав відповідний досвід). Петлюра погодився, певно, тому, що через цю структуру можна було впливати на ситуацію в країні. Незабаром його обрали головою Всеукраїнського земства. Але закінчилось тим, що Петлюру арештували, бо вважали, що він провадить політику, спрямовану проти гетьмана Скоропадського.
— Чув, що на хвилі національного піднесення у 1917 році виник термін «мартівські українці». Кого ним називали?
– Це українці, яких доля розкидала по всіх кутках Російської імперії і які одразу після падіння самодержавства повернулися на батьківщину. Цей рух активізувався саме у березні (російською «март») тому їх стали так називати. Серед них був, наприклад, талановитий графік Георгій Нарбут. Він приїхав з родиною, поселився у будинку 64/13 на Володимирській. Нарбут не мав формальної художньої освіти, але був беззаперечно дуже обдарованим графіком. Задав тон українському образотворчому мистецтву. Зокрема створив дизайн гривень, геральдичних знаків, поштових марок УНР.
За його участю у грудні 1917 року було створено Українську академію мистецтв. Виставка творів академіків (7 чоловік) відкрили на третьому поверсі будинку Центральної Ради. Навіть зберіглися фотографії цієї виставки. Як не дивно, не зберіглося жодної фотографії чи кінохроніки засідань Центральної Ради, хоча, я певен, вони були. Таке враження, що совєти навмисно шукали і знищили ці матеріали.
Засновники Української академії мистецтв з Михайлом Грушевським. На фото: стоять (зліва направо): Георгій Нарбут, Василь Кричевський, Михайло Бойчук. Сидять: Абрам Маневич, Олександр Мурашко, Федір Кричевський, Михайло Грушевський, Іван Стешенко, Микола Бурачек
Раніше «ФАКТИ» писали про те, що дата, яка могла б змінити історію, пройшла непоміченою.
На фото у заголовку пам'ятна дошка на будинку, де працювала Центральна Рада
Фото надано Олександром Кучеруком