Серед кривавих злочинів, які вчинили в березні 2022 року російськими окупантами в місті Буча, що біля Києва, трагедія восьми місцевих тероборонівців на вулиці Яблунській, 144, стала однією з найвідоміших. Розслідування її обставин провели й оприлюднили BBC та The New York Times. Серед закатованих путінськими нелюдами тероборонівців був майстер з виготовлення меблів Андрій Вербовий. Його дружина Наталя Вербова дала інтерв’ю «ФАКТАМ».
«Тероборонівці мали одну рушницю на всіх»
— Коли почалося повномасштабне вторгнення ми з чоловіком Андрієм і нашим сином Романом мали намір облаштувати погріб, щоб там рятуватися від обстрілів, — розповіла «ФАКТАМ» Наталя Вербова. — Але наступного дня, 25 лютого, сину подзвонив його друг Василь, з яким він разом з п’ятого класу вчився в гімназії. Повідомив, що він зі своїми рідними виїздить в Закарпаття, запропонував нам їхати з ними. Сказав, що незабаром буде у нас, на збори маємо десь пів години.
ВІДЕО ДНЯ
Я спитала чоловіка: «Що будемо робити?» — «Ясна річ, їдьте», — відповів Андрій. Важливий нюанс: в машині у Василя було тільки два вільних місця. Я сіла на заднє сидіння разом з мамою Васі Наталією Іванівною (там також розмістили їхню кицьку). А мій син сів попереду поруч з другом. Виїхали 25 лютого десь о 16 годині. Міцно обнялися з Андрієм. Домовились, що він дозбирає речі та рушить вслід за нами на нашій машині. Ми поїхали, а Андрій стояв біля хвіртки, дивився нам услід.
До Закарпаття ми добиралися 36 годин (тільки дорога до Житомира зайняла 10 годин). З дороги я багато разів телефонувала чоловіку: «Андрюша, виїжджай», «Андрюша, ти вже виїхав?» А він мені: «Так, добре». Сфотографував свій рюкзак і мій паспорт (бо я забула документ вдома), прислав ці знімки мені — мовляв, майже готовий в дорогу. Але так і не поїхав…
РЕКЛАМА
Наталя і Андрій були щасливою парою
— Те, що Андрій доєднався до тероборони, стало для вас несподіванкою?
— Він не говорив мені, що піде в територіальну оборону. Тоді багато мешканців Бучі об’єдналися для захисту міста. Вони будувати блокпости (на вулиці Яблунській було декілька блокпостів), організували чергування, допомагали мешканцям евакуйовуватися, волонтерили — приносили людям їжу, ліки. Знаю, що в тероборону ще й не всіх приймали. Моєму Андрію було вже 55 років, міг й не йти, але пішов і його взяли.
Андрій відправив дружині фото зібраних речей, як доказ того, що готовий їхати з Бучі. Проте лишився і долучився до тероборониРЕКЛАМА
— Коли чоловік перестав виходити на зв’язок, у вас виникло відчуття, що з ним сталося щось недобре?
— Певно, ні. Російські нелюди вбили його і сімох його товаришів 4 березня. Рано вранці того дня він поговорив телефоном з моєю мамою — вона йому подзвонила. Андрій сказав їй, що треба почистити всі чати в телефоні й попросив, щоб йому не дзвонили, бо він з товаришами опинився в окупації, тому дзвінки можуть їх видати й, можливо, нашкодити тим, хто телефонує. Відтоді мій чоловік перестав виходити на зв’язок.
— Комусь з тероборонівців вдалося вижити?
— Вижили двоє: чоловік середнього віку Іван Скиба, а також молодий хлопець (на той час йому було чи то 18, чи то 19 років), який проявив слабодухість і в один з найдраматичніших моментів признався окупантам, що він і його товариші не будівельники, а тероборонівці. Не буду називати прізвища того хлопця. Я бачила його під час слідчого експерименту на місце трагедії. Щодо нього проводилось розслідування.
РЕКЛАМА
Читайте також: Про вбиту у Бучі жінку з червоним манікюром, фото якої облетіло весь світ, розповіли її знайомі й свідок злочину
— Як вижив Іван Скиба?
— Дивом. Власне, досі жодного разу мені не вдалося з ним поговорити, тож безпосередньо від нього я жодних подробиць не почула. Як я розумію, ще в березні 2022-го Скиба виїхав з сім’єю в Польщу і досі не повертався. Він зателефонував мені лише один раз — у 2023 році на річницю загибелі хлопців. Ми тоді організували мітинг пам’яті на місці їх розстрілу. Прийшли багато людей, був священник. Якраз тоді був дзвінок від Скиби, але вийшло так, що ми не поговорили. Я йому неодноразово писала, але це не дало результату.
— Він пішов на контакт з журналістами?
– Так. Власне, з інтерв’ю, які дав ЗМІ Іван Скиба, я знаю про значну частину того, що сталося з моїм чоловіком і його товаришами. Було так: третього березня російські окупанти увірвалися в Бучу. На вулиці Яблунській знаходилося менш як десять тероборонівців. Вони мали одну рушницю на всіх. Тож чинити збройний спротив сотням до зубів озброєним десантникам стало б самогубством.
Власник одної з садиб на Яблунський запропонував хлопцям сховатись у нього в підвалі. Вони погодились. Тож ночували в тому підвалі. Як я вам вже сказала, наступного ранку Андрію подзвонила моя мама, і вони поспілкувалися.
Незабаром до сховку увірвалися російські десантники. Хлопців били, забрали мобільні телефони та взуття. Об 11 годині камери спостереження на вулиці зняли, як тероборонівців гонять в адміністративну будівлю на Яблунській, 144, де окупанти облаштували штаб і катівню. Кожний з хлопців нахилившись тримав одну руку в себе на голові, а другу — на поясі того, хто йшов попереду. Іван Скиба розповідав журналістам, що солдати кричали: «Вы бандеровцы! Вы хотели спалить нас „коктейлями Молотова“! Мы спалим вас живьем!»
Скріншот з відео, знятого вуличною камерою. Ці кадри використані в документальному фільмі The New York Times
— Під цим тиском молодий хлопець психологічно зламався і зізнався, що він і його товариші не будівельники?
— Він зізнався після того, як російські нелюди застрелили одного з тероборонівців — Віталія Карпенка. Зізнання врятувало життя молодому хлопцю — орки його відпустили, але для решти чоловіків його слова фактично стали вироком.
Далі події розвивалися так: російські десантники завели в будівлю Івана Скибу і мого чоловіка. Івану наділи на голову відро, наказати нахилитися і притулитися головою до стіни. Почали класти йому на спину цеглу. Врешті він не встояв на ногах, впав. Іван чув, як окупанти погрожували моєму чоловіку, що вистрілять йому в ногу.
Читайте також: «Нестримне насильство Путіна не знає меж»: у Європі вимагають провести міжнародне розслідування «Різанини в Бучі»
Тут слід сказати, що окупанти для чогось пригнали до будівлі по Яблунській, 144, місцевих жителів. З них декілька бачили там тероборонівців. Це, зокрема, однокласниця мого чоловіка Ірина Волинець. З нею я приходила до тієї будівлі після звільнення Бучі. Ірина на власні очі бачила, що мій Андрій був ще живий, лежав на землі, біля нього була калюжа крові і якесь простирадло. Ірина відчула, що Андрій на неї дивиться. Сказала мені, що не могла йому допомогти. Якщо чесно, я за це була ображена на неї. Зараз розумію, що вона, дійсно, в тій ситуації не мала можливості щось зробити для Андрія. Ірина показувала мені місце, де він лежав.
Там тоді трапилась ще одна вкрай небезпечна історія, яка все ж завершилася щасливо. Річ у тім, що орки схопили сина Ірини Славу, поставили його поруч з тероборонівцями. Слава — учасник АТО, на ньому були берці. Росіяни змусили хлопця зняти ти берці, питали, звідки вони в нього? Ірина благала звільнити сина. Тоді окупанти спитали тероборонівців, чи він їхній? Ті відповіли, що ні. Тоді Славі дозволити піти.
Восьмеро тероборонівців, яких катували і вбили російські окупанти в Бучі
«Вбивці дзвонили до себе в росію з телефонів, які забрали у тероборонівців»
— Тероборонівці намагалися втекти?
– Спробував втекти один з них, але врешті врятувався інший. У своїх інтерв’ю Іван Скиба розповів, що російські солдати радились, що робили з тероборонівцями. Вирішили вбити. Хлопців завели у двір будівлі по Яблунській, 144. Там вже лежало тіло людини, яку розстріляли раніше.
Хлопці попрощалися один з одним. Раптом один з них — Анатолій Приходько — кинувся тікати. Орки його застрелили, почали стріляти по інших. Потім добивали.
— Серед хлопців, яких вони тоді розстріляли, був Іван Скиба. На щастя, йому чудом вдалося врятуватися?
— Виходить, що так. Він розповів журналістам, що його поранило в бік. З усіх сил стримував дихання, щоб пара з рота не видала, що він живий. Врешті вбивці пішли звідти. Тоді Іван поповз до паркана, зумів перелізти в сад, переліз ще через один паркан. Дістався покинутого власниками будинку. Знайшов там ліки, обробив собі рану, переодягся в одяг, який був в домі.
Того ж вечора в той будинок увірвалися інші російські солдати. Іван сказав їм, що поранення отримав через обстріл. Його привели на Яблунську, 144, посадили в підвал, в якому утримували місцевих мешканців. Через пару днів людям дозволили звідти піти. Іван прийшов додому. Незабаром з родиною зміг евакуюватися і виїхати в Польщу. Приблизно така історія порятунку Івана Скиби.
Іван Скиба дивом вижив під час розстрілу. Фото ТСН
— Коли ви дізналися, що ваш чоловік загинув?
– Вже після звільнення Бучі. А до того шукала його. Дзвонила, писала повідомлення: «Де ти? В мене твій ланцюжок, амулет теж. Я тебе від всього поганого оберігаю. Ми за тебе молимося. Чекаємо твого дзвінка. Напиши нам хоча б пару слів». Тоді мій Андрій був вже вбитий.
Як потім стало відомо, тіла розстріляних тероборонівців лежали на подвір’ю аж поки не звільнили від окупантів Бучу.
— Ви згадали амулет. Який в Андрія був оберіг?
— Ладанка на ланцюжку з зображенням Матері Божої.
— Андрій вам сниться?
— В перший раз він мені приснився 7 березня 2022 року. Уві сні я побачила Ісуса в білому довгому вбранні. Він на руках тримав тіло, замотане в білі простирадла з тонкої тканини, яка розвивалась на вітерцю. Ісус сказав до мене: «Це Адріан». Мені було несила змиритися з думкою, що чоловіка немає серед живих. Згодом все ж пояснила для себе той сон: Андрій загинув, і Господь взяв його до себе.
Наступного разу побачила Андрія уві сні, коли ми з сином вже повернулися в Бучу. З нашого дому видно через паркан вулицю. Мені приснилось, що бачу, як по вулиці йде мій Андрій. Я його покликали: «Андрюша, йди додому». А він пройшов повз і попрямував в напрямку кладовища (ми живемо неподалік від цвинтаря).
Читайте також: «Окупанти зайшли до будинку, де на ліжку лежала 90-річна бабуся, та вистрілили їй у голову»: трунар Ігор Середа про звірства рашистів у Бучі
— Спитаю про минулі щасливі роки. Як ви познайомились з Андрієм?
— Вийшло так, що я спершу познайомилась з його мамою, а вона познайомила мене з Андрієм.
— Певно, ви їй сподобались і вона постаралась, щоб ви зустрілись з її сином?
— Я думаю, що так воно й було. Вона запросила мене в гості, і я приїхала до них. Приїхала, власне, у справі. Тут слід сказати, що тоді, в 1990-і роки, в Бучі на склозаводі виготовляли колби для термосів. А на Тернопільщині, де я жила, робили обойми (корпуси) для термосів. Хтось міняв колби на обойми, хтось навпаки — обойми на колби.
Ми познайомилися з мамою Андрія на базарі в Чернівцях. Я продавала там термоси — мала такий приробіток. Ми з нею поспілкувалися, обмінялися телефонами й домовилися, що я навідаюсь до неї у справах.
Я приїхала в Бучу, якраз тоді, коли Андрій повернувся з рейсу — він був моряком дальнього плавання. Так з ним й познайомилися. Ми зустрічалися не надто довго. Спершу він приїхав в до мене в Тернопіль, побув декілька днів і незабаром відправився в черговий рейс в море. Часто дзвонив, а коли повернувся з плавання, зробив мені пропозицію. Вийшло так, що освідчився під час нашої третьої зустрічі.
Андрій з сином Романом
— Після одруження ваш чоловік продовжив кар’єру моряка?
— Ні. Якраз після весілля цю кар’єру він завершив, бо тоді, у 1996 році державне підприємство Чорноморське морське пароплавство переживало не найкращі часи. Андрій почав шукати себе в іншій професії. У нього були золоті руки й бажання працювати. Влаштувався на фірму з виготовлення дверей і вікон. В нього добре виходило. Згодом він став займатися меблями, в тому числі їх реставрацією. Чоловіку подобалося працювати з деревом. Виконував індивідуальні замовлення: робив меблі для кухні, комоди, шафи-купе тощо. Сам проєктував ці вироби, робив розрахунки.
У нас вдома фактично все зроблено його руками. Будинок нестандартних розмірів, тож перше, що він зробив в нас хаті — нові двері. До того ж Андрій утеплив дім мінеральною ватою і пінопластом, зробив в домі ремонт, поклав в кухні плитку, в кімнатах — ламінат, провів воду, каналізацію, зробив меблі в кухню, вимостив на подвір’ї доріжку плиткою… За що б він не брався, в нього все виходило.
— Когось з російських десантників, які розстріляли тероборонівців, вдалося покарати?
— Цю справу веде Державне бюро розслідувань. Існує таємниця слідства, тож поки що багато чого не можна розповідати. Я вірю, що злочинці (зокрема, з 234-го десантно-штурмового полку) будуть покарані. Принаймні, декого з них вдалося вирахувати журналістам — по відео з камер відеоспостереження та телефонним дзвінкам, адже вбивці дзвонили до себе в росію з телефонів, які забрали у своїх жертв. Є інформація, що частина нелюдів вже загинула.
Читайте також: «Таке враження, що розстрілювали людей заради розваги»: у Бучі знайдено відео з обличчями окупантів, які скоїли жахливі злочини
Хоча минуло чотири роки після загибелі Андрія, але я все шукаю його серед живих. Днями, побачила безхатька в підземному переході. Мій чоловік був худенький, і цей худесенький. Зупинилася, придивилася — схожий. Виникло бажання повернутися і роздивитися краще. Розумієте, в мені не згасла надія на диво, що попри все, мій Андрій живий. Хай він безхатько, поранений, інвалід… Аби тільки був живий. Неймовірно боляче прийняти, що твоєї рідної людини немає, що ти більше ніколи її не побачиш, не скажеш їй слів, які не встигла сказати.
Додам ще, що на четверту річницю загибелі мого чоловіка і його товаришів у нас в Бучі відбулася хресна хода. Репортаж про неї показали на одному з телеканалів в Японії.
Читайте також: «Російський снайпер влучив моєму онуку в лоб і в око»: розпочався суд на росгвардійцями, які розстрілювали в Гостомелі автівки з цивільними
Фото з відкритих джерел