В російських катівнях перебувають тисячі цивільних українців. Один з заручників — Влад Євдокимов, звільнення якого його дружина Надія добивається майже чотири роки.
Надя і Влад познайомились на роботі на меблевій фабриці. Вона на той час була розлучена, сама виховувала сина Дмитра. Влад був трохи молодшим за нову співробітницю, але почуття між ними спалахнули одразу. Закохані одружились, незабаром народився спільний син В’ячеслав. Старший син Наді Дмитро, хоч і не називав Влада батьком, прийняв його тепло і з повагою. Жити б, як кажуть, і горя не знати. Аж тут почалась повномасштабна війна.
«Спали всі разом на підлозі, в одязі й з документами під рукою»
— Пам'ятаю, 23 лютого 2022 року ми якраз шпалери клеїли, — розповідає «ФАКТАМ» Надія Євдокимова. — Ще й жартували між собою, мовляв, навіщо ті шпалери, якщо завтра війна? Казали так, бо скільки разів вже чули страшилки, що росіяни нападуть. Але не вірили, що так станеться, і спокійно собі жили далі. 24-го зранку полетіли ракети. Наша Кутузівка на Харківщині майже одразу потрапила в окупацію. Мій батько, я і Влад з дітьми, а крім нас ще одна молода родина — невістка і син нашого доброго знайомого дядька Льоні — всі разом відсиджувались у будинку мого батька.
ВІДЕО ДНЯ
— Розкажіть, як ви виживали в ті дні. Чи було укриття? Чи було, що їсти?
— Спочатку бігали в погріб, але швидко зрозуміли, що там ще небезпечніше. Підпірок чи стовпів немає, тільки плита-перегородка над головою. Якщо був би приліт і вдарило по тому погребу, то ми там всі під тією плитою і залишилися б. Тоді стали під час повітряної тривоги ховатись у тата в нижньому цокольному поверсі, який ми переробили у бомбосховище. Спали всі разом на підлозі, на одному матраці покотом. В одязі й з документами під рукою, щоб, якщо що, одразу бігти й рятуватись. Топили в хаті дровами, і то тільки вночі, бо вдень був ризик навернути цим на себе удар теплової ракети.
РЕКЛАМА
Щодо їжі — у нас були запаси: крупи, макарони. Але вони швидко закінчились, бо, крім нас і дітей, у будинку були ще собаки — два американських акіти, яких теж треба було чимось годувати. Біля нас був маленький магазинчик. Незабаром після початку війни там зірвали замки місцеві алкоголіки, залізли всередину і повикрадали все спиртне. Пізніше туди повернулись дівчата-продавчині, щоб розпродати те, що ще залишалось. Ми з татом взяли гроші, побігли в той магазин. Черга шалена! Дівчата відпускають товар, а замість чеків просто олівцем записують на папір, бо ж світла немає. Нам вдалось тоді купити 5 кілограмів цукру і трохи круп для собак — нечувана в ті дні розкіш.
В будинку були дві великі морозильні камери, які без світла стали швидко розморожуватись. Все м’ясо, що починало танути й текти, ми діставали, варили тушкованку і консервували. Добре, що хоч газ був! Те саме було з усіма мороженими фруктами. Розморозились — варимо велику каструлю компоту.
От з хлібом було тяжко. Ми на околиці Кутузівки, магазин поруч порожній, в центр не поїдеш, бо російські блокпости скрізь. То той дядько Льоня, татів друг, з чиїми дітьми й онуками ми тоді разом жили, мав перепустку, зміг десь дістати. Він і новини по місту знав, і хліб іноді привозив. Але хліба було мало, і доставлявся він зрідка, був лежалий і запліснявілий в поліетилені. Ми ту плісняву зрізали, а хлібину розділяли на тоненькі шматочки, й сушили. Оті сухарі з компотом і тушкованкою і їли.
З молоком було теж тяжко. Неподалік від нас був великий корівник, і я іноді йшла туди по молоко, нав’язавши на рукав білу пов’язку. А потім під час чергового прильоту той корівник розбомбило, багатьох корівок вбило уламками. Місцеві брали їх на м’ясо. Нам теж трохи дісталось. Так і виживали…
РЕКЛАМА
Надя зізнається, що вони з Владом до останнього не вірили, що росіяни нападуть
— Як переносили все це психологічно? Що казали дітям? Як заспокоювали?
— Старший все розумів, йому було 13. А молодшому Славіку — тільки чотири рочки. Але, на диво, він не плакав, не кричав, майже нічого не питав. Чув сирени чи ракети — знав, що треба швидко взутись і бігти вниз. Морально підтримували одне одного, намагались якось розважати дітей, в карти грали. Але чим далі, тим тяжче це все давалось. Почались емоційні зриви, у кожного свої. Був момент, коли вже зовсім неможливо було сидіти вдома і слухати ті ракети й вибухи, без світла, без їжі, без зв’язку, і я почала вмовляти чоловіка брати дітей і йти всім разом на кільцеву, намагатись прориватись з оточення самим. Добре, що Влад не пустив, бо то була б вірна смерть. Нам дядько Льоня розповідав, і ми самі потім бачили, скільки там трупів цивільних лежало, які теж ось так намагались вийти з оточення, і яких поклали на місці…
Читайте також: Взимку прив’язали до дерева й обливали холодною водою: на початку великої війни чоловік пішов за дитячим харчуванням і потрапив в полон, з якого досі не повернувся
— Як все ж таки вдалось вирватись?
— Восьмого березня був страшний обстріл. До нас у город прилетіло, в кінці вулиці половину будинку знесло. А на наступний день у росіян була якась перезмінка, і нам сказали, що є вікно, можна спробувати вийти. Думати не було коли. Влад одразу сказав мені: «Хапай швидко дітей і вивозь їх, рятуйтеся». У мене серце кров’ю обливалось, але я розуміла — у нас тільки один шанс, упустити його не можна…
РЕКЛАМА
Старший син Наді Дмитро з молодшим братиком
— Яким було прощання?
— Дуже швидким і болісним. Встигла взяти тільки документи і Славіку змінну білизну — шкарпетки й трусики. Все! Обнялись із чоловіком міцно, говорити нічого не могли, бо ком в горлі стояв. Мій тато посадив мене з дітьми у свій мікроавтобус і вивіз у Польщу. На кожному блокпості нас зупиняли і перевіряли документи моїх батька і старшого сина, щоб переконатись, що одному 63, а другому — 17, і обоє виїжджають легально.
Весь час, поки ми їхали і потім облаштовувались у Польщі, Влад був на зв’язку. Зідзвонювались щодня, але дуже коротко — він підзарядить телефон через генератор, скаже пару слів, дізнається, що у нас все гаразд — і прощаємось.
Читайте також: Поїхав рятувати маму, а опинився на лаві підсудних: у росії молодого волонтера з Харкова приговорили до 11 років ув’язнення
З Польщі ми полетіли в Ізраїль на запрошення моєї однокласниці. Вона дала тимчасовий прихисток, підтримала, дала гроші на квитки. Я там влаштувалась прибиральницею, щоб розрахуватись із нею і щоб назбирати на необхідні для дітей речі та на зворотні квитки. З Владом продовжували говорити телефоном.
«Чоловіка взяли просто з хати. І не випадково — йшли конкретно за ним»
— 16 квітня Влад перестав виходити на зв’язок, — продовжує Надя. — Я не знала, що трапилось, аж поки не подзвонила Віта, Владова тітка, яка теж живе в Кутузівці. Вона сказала, що 15 квітня Влад пішов з будинку моєї свекрухи до будинку мого тата, щоб погодувати собак (вони лишались там). Назад не повернувся. Віта намагалась знайти Влада, аж поки на одному блокпості її не зупинив російський військовий і не сказав, що шукати Влада не треба. Його «забрали на фільтрацію». Пізніше я дізналась, що чоловіка взяли просто з хати. І взяли не випадково — йшли конкретно за ним.
— Чим ви це пояснюєте, якщо Влад був цивільним?
— Наводку на нього дали односельці. Зараз так, він цивільний. А у минулому був АТОшніком. Воював під Маріуполем, був найкращим кулеметником у своєму підрозділі. От і донесли «добрі люди»…
Читайте також: «Директорка школи промовилася знайомій, що здала окупантам всю нашу сім’ю»: дружина цивільного заручника
— Надя, я знаю, що ви одна з небагатьох дружин цивільних хлопців, кому вдалося розшукати свого чоловіка і отримати від нього вісточку. Розкажіть покроково, що ви робили і куди звертались.
— Коли минув перший шок, я почала стукати у всі можливі двері. В першу чергу звернулась до СБУ і поліції, отримала документ, що зафіксовано викрадення мого чоловіка. У травні додзвонилась до міністерства оборони рф. Там сказали писати запит на їхню електронну адресу.
Наприкінці липня отримала дзвінок з Червоного Хреста, куди я теж до того зверталась. Підтвердили, що мій чоловік перебуває у полоні країни-агресорки «за протидію СВО». Інстанції, звідки не було жодної відповіді, теж можу назвати: штаб Ірини Верещук, Уповноважений ВР з прав людини Дмитро Лубінець. В офісі президента України навіть заяву не прийняли, відповіли так: «Ви не маєте права писати заяву без дозволу адміністрації». Писала в Європейську спілку з прав людини та ООН, в урядовий контактний центр (з січня 2023 року пише «номер звернення в процесі»). Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими теж підтвердив полон.
В червні 2022 року я прилетіла з Ізраїлю в Дортмунд. Зверталась до поліції Німеччини: звернення зафіксували, поспілкувались зі мною, передали інформацію в Берлін, а там відмовили надати дозвіл моєму адвокату на перегляд документів.
— Але відповідь з міноборони рф ви все ж отримали…
— Так, і це — дуже велика вдача, рідкісний випадок. Вони фактично нікому не відповідають, тим більше коли мова йде про цивільних в полоні. Я ж отримала від них підтвердження вже двічі. Вперше — 19 липня 2022 року: «Гражданин Украины Евдокимов Владислав Анатольевич задержан и в настоящее время находится на территории российской федерации, здоров. Сведения о местах содержания лиц, задержанных за противодействие специальной военной операции, являются информацией ограниченного распространения и передаче третьим лицам не подлежат».
Читайте також: «В колонії у сина всохла нога»: батько молодого чоловіка з важкою інвалідністю, якому окупанти дали 16 років ув’язнення
Другий лист від них прийшов наприкінці вересня 2022 року, з поширеним роз’ясненням, що вони проводять заходи перевірки, чи не належав мій чоловік до націоналістичних та неофашистських формувань, тож моє звернення щодо його відвідання відхиляється, аж поки ця перевірка не закінчиться. На моє прохання вказати, де конкретно Влада утримують, теж відмовили, пояснивши, що приховують цю інформацію в цілях безпеки.
Мені також повідомлялось, що мій чоловік має право на переписування зі мною через Міжнародну службу Червоного Хреста. Забігаючи наперед, я і справді отримала від нього лист. Де, звичайно, було написано, що він живий, здоровий і у нього все добре (самі розумієте: реальну ситуацію в тих катівнях полоненим описувати ніхто б не дав). Влад писав, що мріє повести Славіка в перший клас. А ми отримали той лист, коли Слава вже той перший клас закінчив… Влад писав, що йому страшно, що він турбується, бо я і діти в Ізраїлі, а там же якраз війна почалась… Влад досі думає, що ми в Ізраїлі — там де ми були, коли останній раз розмовляли з ним телефоном. Про Німеччину і Дортмунд чоловік взагалі не знає. Писав, що дуже скучив, що дуже хотів би бути з нами, «але так склались обставини…» За чотири роки то був один-єдиний лист від нього.
Таку відповідь отримала Надія від російського Міноборони
«Дізналася, що чоловік дуже схуд, в нього вибиті зуби після катувань»
— Ви досі не знаєте, де саме утримується ваш чоловік?
— Вдалося дізнатись, що він був на спочатку в Бєлгородській області, потім — у Воронезькій, потім — під Тулою.
Читайте також: Пригрозили, що змусять бігти через мінне поле: у 63-річному співробітнику Запорізької АЕС окупанти «розгледіли» шпигуна
— Звідки дізнались?
— Я не можу сказати, бо людина дуже ризикувала, коли виходила зі мною на зв’язок. У 2025 році я отримала дзвінок з незнайомого номера, з росії. Підняла трубку — ані звуку. Потім змогла на цей номер подзвонити по вайберу і спитати, хто це. Чоловічий голос назвав мене на ім'я, спитав, чи я дружина Владислава Євдокимова. Я підтвердила. Це виявився наш український хлопець, який був в полоні разом з Владом, і якого обміняли. Йому вдалось винести з полону маленьку записку, написану рукою мого чоловіка, з моїм іменем і номером телефону. Він скрутив той папірець і сховав у моток ниток. Хлопець вислав мені фото тієї записочки — це справді був почерк Влада.
Владислав Євдокимов з квітня 2022 року перебуває в нелюдських умовах у полоні
— Що той хлопець вам розповів? Що відбувається з вашим чоловіком?
— Каже, він дуже схуд, в нього вибиті зуби після катувань. Усі ці гестапівські методи з голками під нігті і струмом по геніталіях, на жаль, правда. Коли полоненого переводять в нову катівню, його «зустрічають» лопатою по голові і б’ють — довго і жорстоко, руками, ногами, всім, що під руку попаде. Така от фашистська «гостинність». Той хлопець, що вийшов зі мною на зв’язок, був в останньому обміні, ще у 2025 році. Після того обмінів більше не було. І якщо раніше міняли, наприклад, 500 військових і серед них було 5 цивільних, то в останніх обмінах було тільки 100 військових і серед них — 1 цивільний. Тож, шансів потрапити на групу обміну у мого чоловіка дуже мало.
Гірше за все, що в рф Влад вважається військовополоненим, а у нас — цивільним. В українських списках військовополонених його прізвища немає, а цивільними зараз ніхто не займається, і вони продовжують безнадійно сидіти в тих катівнях. Перші два роки Владового полону якось все потроху рухалось, а чим далі — тим все більше сповільнюється. Всі мої запити й заяви лягають під сукно. У мене взагалі закрадається жахлива думка, що Влада навіть не збираються обмінювати.
Читайте також: «Росіяни викрали дев’ятьох херсонців і після жорстоких катувань віддали під суд як «банду, що вбивала колаборантів», — батько політв’язня
— Що ви кажете дітям? Чи знають вони, що з батьком?
— Старший був в курсі з самого початку. Молодшому не казала, не хотіла травмувати. Розповідала, що тато в Києві на заробітках. Славік казав: «Хай би вже приїжджав, він, напевно, стільки грошей вже заробив, вистачить!» І тільки коли сину виповнювалось 6 років, а тато не подзвонив привітати з днем народження, довелось сказати правду. Що тато не на заробітках і не забув про його день народження. Що він в полоні в росії, і дзвонити звідти йому ніхто не дасть. Реакція дитини була дуже тяжка, весь день народження малий проплакав. Славік так давно не бачив тата, але у них дуже сильний духовний зв’язок. Іноді син раптом каже «тут татом пахне», чи щось таке. Пам’ятає його, відчуває майже фізично.
— А вам чоловік сниться?
— Одного разу снилась наша зустріч. Ніби у мене розпущене волосся і така гарна жовта спідниця. І Влад такий щасливий був в тому сні… Спідниці тієї вже немає, але надія лишається. Продовжую скрізь писати, дзвонити, звертатись. І знаю, що Влад теж вірить, що ми побачимось. Той хлопець, який був з ним разом в полоні, казав, що останнім часом Влад попри втому, виснаження і катування, знову почав віджиматись, качати прес. Сказав тому хлопцю: «Надя полюбила мене міцним, підтягнутим — хочу, щоб вона мене таким і побачила». Якби ви знали, як я мрію, щоб він повернувся — хай виснажений, хай без зубів, з м'язами чи без. Головне — щоб живий…
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію цивільної заручниці Світлани Головань, яка через полон шість років не бачила своїх дітей.
Читайте також: «Липового «агента СБУ» відпустили, а на мого брата повісили підготовку вбивства «міністра Криму»: родина добивається обміну політв’язня