На телепроєктах відомого ведучого Костянтина Грубича — ток-шоу «Вибрики», «Не всі вдома» — зростало не одно покоління. Потім були «Знак якості» та численні корисні програми для споживачів. Костянтин каже, що у важкі часи його завжди підтримувала робота. Як і тепер, під час великої війни, яка принесла в його родину багато випробувань.
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Костянтин Грубич згадав студентські роки, початок великої війни та зізнався, що може довести його до сліз.
«Якщо розмовляєш українською, вважаєшся за селюка»
— Костянтине, останніми роками ви активно їздите країною та збираєте історії «тихих зірок». Що це за люди?
ВІДЕО ДНЯ
— Рубрика у ранковому шоу «Сніданок з 1+1» «Тихі зірки» (1+1 Україна) — це здійснення моєї давньої мрії. Мені завжди було образливо, що часто медіа сконцентровані на висвітленні життя селебріті. А, оскільки я багато подорожую, мені трапляються люди, яких знає обмежена кількість, але за потенціалом і цікавістю вони — визначні. Тому я поставив амбітну задачу — розповісти про таких людей, щоб «тиха зірка» стала голоснішою. Але тут треба, щоб все збіглось: історія, драма. Бо наш глядач перенасичений інформацією і привернути його увагу важко.
— Як на ваш погляд змінилися українці за останні роки?
РЕКЛАМА
— Дуже проявилися категорії «свій-чужий». Для багатьох відкриттям стала власна ідентифікація, про яку до великої війни не думали. Я бачу, як за останні роки посилилась роль місцевих громад. Безумовно, війна заважає, але, попри це, навіть відроджуються палаци та панські маєтки. Люди намагаються зробити центр всесвіту у себе вдома. Посилюють громади й переселенці, хоча, з іншого боку, вони розмивають мовне питання, яке залишається дуже «дражливим».
По суті, йде звичайний плин життя. Дивно казати, але ця війна років через 100 буде визначальним періодом в історії нашої країни! Зараз вирішується питання тисячоліть, яке постало з татаро-монгольських набігів і досі триває. Україна стала колонією, і ми намагаємось позбутися цього ярма. Це важко, але якщо через 1000 років ми пронесли свою ідентичність, значить, коріння наше сильне. А те, що зараз — це агонія. Не знаю, виживу я чи моя родина, але точно Україна є і буде.
“Дивно казати, але ця війна років через 100 буде визначальним періодом в історії нашої країни!” – вважає Костянтин ГрубичРЕКЛАМА
— Чи було у вашому житті колись питання ідентичності?
— Я дуже плавно і безболісно вʼїхав в тему українського ренесансу. Я поступив на факультет журналістики Київського держуніверситету імені Шевченка у 1985 році, і це були часи перебудови. Тоді не тільки вийшли антиалкогольні укази й стався Чорнобиль, але відбулось і українське відродження. Наш факультет став центром, де зібралася активна молодь, і я в цьому «варився». Коли почалася Революція на граніті я висвітлював її, бо вже працював на телебаченні. Мені все було в кайф, і зміни в країні збіглося з моєю біографією.
— Ви — один з тих ведучих, хто принципово ніколи не переходив на російську.
— Хоча у ті роки говорити російською було престижним. Вважалось, якщо розмовляєш українською, вважаєшся за селюка. Але я був у цьому принциповим. Як і вся моя родина. Памʼятаю, своїх дядьків і деяких їхніх товаришів, які кляли російську царську стару владу, казали про козацтво і ходили з вусами. В сімдесятих роках мені це здавалось дивним, а потім я зрозумів, що це — гени. Моє життя припало на бурхливі роки.
«Всі казали про можливу окупацію»
— Чи було у вас передчуття, що вторгнення росії в Україну станеться?
РЕКЛАМА
— Зовсім ні. Я працював у «ТСН. Тиждень», і в лютому 2022 року колеги робили сюжети, як готувати тривожні валізки. А я дивувався: Боже, який напад?! Думав, що росія просто вчергове «брязкає» силою. До того ж я був в ейфорії, бо через двадцять років після «Не всі вдома» мене взяли на прямий ефір у проєкт «Твій день». Пройшов тільки місяць, і я кайфував від цього.
— Тож 24 лютого 2022 року ви…
— О пʼятій ранку, коли почали бомбити Київ, я не розумів, що мені робити. Але об 11 ранку вже був на каналі, бо мав початися ефір «Твого дня» і ми таки вийшли на короткий час. Потім, вже дома, провели родинну нараду і вирішили нікуди не їхати. Син Ярослав за три дні до вторгнення повернувся з короткої поїздки з Кракова, де жив до ковіду кілька років. Пізніше він казав, що у будь-якому випадку повернувся б до України. Ми живемо на лівому березі, й у перші дні не знали, що з нами буде, бо всі казали про можливу окупацію.
Читайте також: «Нічого не хочу — ні бачити когось, ні їхати кудись»: ведуча проєкту «Ранок у великому місті» Юлія Зорій про пережите під час війни
— Багато журналістів тоді залишались і на ніч на каналах.
— Я не залишався. Донька Влада, яка працює журналісткою на «Сніданку», також відмовилася. Ми трималися родиною. Десь 18 березня настав момент, коли в місті була вже критична ситуація. Ми вирішили їхати до друзів у Карпати, але в цю мить мерія Києва прийняла рішення про комендантську годину на декілька діб. Ми пробули вдома і так і залишилися. Зараз, через кілька років, мені приємно, що я нікуди не рипнувся. Що це? Мабуть, інтуїція. Але я знаю, що ніде б спокою не знайшов. І так само мої рідні.
Костянтин з донькою Владою, яка теж працює журналісткою на “Сніданку”
— Відомо, що ваш син, повернувшись до України з-за кордону, став до війська.
— У 2024 році восени Ярослав подав документи в ту частину, де хотів воювати. Була довга перевірка, і його взяли лише у травні 2025 року. Він прослужив кілька місяців і сталося важке поранення — Ярослав втратив праву руку.
Син Костянтина Ярослав повернувся з-за кордону, щоб захищати Україну від окупантів
— Як ви це пережили?
— Я і досі це не пережив. Ну як це могло статися? З одного боку, головне, що живий. А з іншого… Нещодавно от були у Львові, відмічали всією родиною день народження дружини. Ярослав перебуває там зараз на протезуванні у «Суперх'юманз». Син нас запросив на концерт і, мабуть, вперше за багато років, я був на виступі рок-зірки. Це був гурт «Без обмежень», концерт на відкритому просторі. Але всі тексти у Танчинця дуже чуттєві — «Вільні люди», «Листопад». І от я стою, слухаю, поряд вся моя родина, син. Мене дуже накрило…
Тому я ще в процесі переживання того, що сталося. Але найбільше мене дивує, як Ярослав переживає це. Він став публічною персоною, мотивує інших, не кинув спорт. Він і раніше займався культуризмом, особливо коли жив сам у Кракові — вчився з 2014-го року, потім працював. Але зараз спорт йому дуже допомагає. За весь цей час я жодного разу не бачив, щоб він плакав — а я б на його місці так не зміг. А Ярослав лише каже: який в цьому сенс? Знаєте, отака його мужність і вдача для мене — відкриття.
Костянтин Грубич з родиною на концерті у Львові
— Як вас змінила велика війна?
— Вона точно зробила мене більш емоційним. Я став ще більше любити Україну, або просто раніше про це не думав. Мені приємно, що є ті, хто виріс на моїх програмах і зараз дякують мені за це. Я розумію, що свого часу якісно зробив свою роботу.
— Чи думали, що зробите, коли настане наша перемога?
— Хай вона просто станеться. Якщо збережеться моя робота — це вже велика вдача. А щодо перемоги… Може це ейфорія, але мені здається, що все йде до закінчення війни. Це ніби носиться в повітрі.
Раніше відомий актор та військовий Володимир Кравчук, зірка фільму «Ти — космос», в ексклюзивному інтерв'ю «ФАКТАМ» згадав початок великої війни, службу кулеметником та зізнався у своїх страхах.
Читайте також: «Всі мої розкішні вбрання, на жаль, знищені»: Ольга Сумська про наслідки ракетної атаки по кіностудії імені Довженка
Фото надані Костянтином Грубичем