«Моє сонечко, ми на тебе не так чекали…» — ці слова Катерина Птухіна зі сльозами на очах повторювала біля домовини коханого. Дмитро, не чекаючи повістки, з перших днів великої війни став до лав ЗСУ. Адже понад усе хотів, щоб не лише його дві донечки, а всі діти України жили під мирним небом. У вересні 2024 після бойового завдання на Курщині Дмитра визнали безвісти зниклим, для родини почалися місяці болісного очікування. У листопаді того ж року родина дізналася, що він потрапив у ворожий полон.
Про це стало відомо з відео, яке з’явилося в одному з російських Telegram-каналів. Весь час родина очікувала кожного обміну з надією обійняти свого героя. Втім, їм цього, на жаль, не судилось. Через рік з’ясувалося, що це відео було оприлюднене вже після того, як аеророзвідника Дмитра жорстоко закатували… Загибель підтвердили після третього ДНК-тесту. Воїну навіки 39 років…
«Чоловік відправив мене з донечками до Польщі, а сам ще у березні 2022 року пішов добровольцем»
– Дмитро, як і я, виріс у Кривому Розі. Свого часу проходив строкову службу в армії, але через проблеми зі здоров'ям його списали. Познайомилися ми під час роботи на місцевому рудо ремонтному заводі. Чоловік трудився токарем, чудово володів зварювальними роботами. Йому не раз казали, що має золоті руки. Спершу ми спілкувались як колеги, а невдовзі зрозуміли, що це велике кохання. У 2010 році побралися, виховували двох донечок -12-річну Софію та 4-річну Мілану, — розповідає «ФАКТАМ» дружина воїна Катерина Птухіна. — Дмитро був прекрасним чоловіком та батьком, опорою, старався зі всіх сил, щоби наша родина нічого не потребувала. Як би важко не було роботі, не скаржився, навпаки весь вечір присвячував нашим дівчаткам. А ще часто допомагав сусідам, знайомим, взагалі був комунікабельним, то ж люди самі горнулись до нього.
ВІДЕО ДНЯ
— Як Дмитро ухвалив рішення йти боронити Україну?
– Коли почалось повномасштабне вторгнення, менша дочка була ще крихіткою. Ми весь час під час тривог бігали до підвалу, вона плакала. Чоловік переживав за нас, тому запропонував краще поїхати за кордон, там у нас родичі були. Просила його з нами їхати, але він сказав, що залишається. Як тільки ми дісталися Польщі, коханий надіслав мені повістку. Спершу не зрозуміла, що відбувається. Потім дізналася, що Дмитро ще у березні 2022 року пішов добровольцем. Виконував бойові завдання у складі 17-ї окремої танкової бригади імені Костянтина Пестушка. Потім був переведений до в/ч А3283, де продовжив службу у місті Харків Також служив на Черкащині, в Києві. Наприкінці серпня 2024 року його підрозділ перевели спочатку до Сум, а згодом — у район Курської області. Він був водієм-електриком відділення безпілотних авіаційних комплексів стрілецького батальйону.
Дмитро був водієм-електриком відділення безпілотних авіаційних комплексів стрілецького батальйонуРЕКЛАМА
«Що з воїнами робили ті росіяни — боюсь уявити»
— Що вам відомо про те останнє бойове завдання чоловіка?
— 4 вересня 2024 року бійців відпустили додому у відпустку, але наступного дня знову викликали назад. 10 вересня з самого рання почався контрнаступ і чоловік ще встиг нам подзвонити по відеозв'язку. Коханий розповів, що вони в оточенні, і він не знає, коли знову набере. Й додав, що якщо цього не станеться, то щоб ми з дітьми знали, що він нас дуже любить. Потім зв'язок обірвався. Чоловік виконував бойове завдання у Курській області, біля села Снагость Кореневського району. Я весь час телефонувала командуванню. Інші бійці виходили, а мого Дмитра та хлопців з його підрозділу не було… Командир заспокоював, що, мовляв, і через три доби виходять. Далі нам вже нічого не казали, тому самотужки розпочали пошуки нашого воїна. Я повернулася до України, подавала документи у різні інстанції, писала листи всім структурам, дотичним до зниклих безвісти бійців. 27 листопада в одному з російських пабліків виставили фото, а пізніше й відео, де був Дмитро з двома побратимами. Росіяни розпитували у них, хто вони, звідки, хлопці відповідали. Ми були спокійні, все дякували Господу, що наші рідні хоча б живі, у полоні.
Читайте також: Українських військових у російських тюрмах катують за розпорядженням путіна — правозахисниця
Невдовзі нам стало відомо, що у січні 2025 року по російським новинам показали Дмитра з тими ж двома хлопцями. Відео біло таке ж, але довше. Це тільки підкріпило нашу віру та надію. Щоправда, довго нам відмовляли змінити статус Дмитра з «безвісти зниклого» на полоненого. Мовляв, всі ці фото та відео не є офіційним підтвердженням, і з російської сторони нема такої інформації. Зрештою, у Координаційному штабі нас таки почули. Кожен обмін був для нас очікуванням гарних новин. 19 червня 2025 року у мене був день народження. Аж тут дзвінок, де мені повідомили найстрашнішу у житті новину — з Воронежа передали тіло та речі Дмитра, є збіг ДНК. Ось такий «пекельний подарунок» я отримала. В мене відразу сльози, розпач, важко переживала цю новину старша донька, яка дуже схожа на тата і була за ним як той хвостик. Могли по десять разів на день зідзвонюватись.
РЕКЛАМА
Ми не вірили у все т. е. Свекруха повторно здала ДНК. Слідчі повідомили, що співпало. Але я все одно відганяла від себе ті страшні новини. Може тому, що тіло, яке побачила, не було схожим на мого коханого Дмитра. Голова вся у шишках, забинтована, чорна. Обличчя понівечене. У чоловіка завжди були рівні та білі зуби, а там розшатані, передній вибитий… Праве плече вивернуте, спина вся синя. Ліва рука поламана, ноги всі сині. Очей не було. Серце відмовлялось вірити. Ще додавало сумнівів те, що бійці, звільнені з полону, розповідали, що часто росіяни одягали речі наших хлопців на своїх військових й передавали нам. І в мене в голові роїлись думки, що окупанти могли одягнути теж на свого речі мого Дмитра. Зрештою, я найняла адвоката і здала ще ДНК донечки у Львові, де було тіло. На початку листопада ми це зробили. Поки очікували, дізнались від матері бійця, який був на тому відео з моїм чоловіком, що Сергія вбили, є співпадіння ДНК. Вона прислала фото тіла, а воно схоже за побоями на те, яке мені показували. 27 листопада ми провели Сергія в останню путь.
17 грудня 2024 року, відразу після весілля моєї сестри, наша родина отримала офіційне повідомлення про збіг ДНК, яке підтвердило найстрашніше… У заключенні йдеться, що чоловік загинув на полі бою від уламкових поранень. Але ніяких уламків у тілі не було. І слідів розстрілу. Тільки катування. Що з воїнами робили ті росіяни — боюсь уявити.
22 грудня ми поховали нашого героя. Він нагороджений нагрудним знаком «За заслуги перед містом» ІІІ ступеню. Про долю третього досі нічого невідомо.
Читайте також: «Заявити в полоні, що ти гей, — це самогубство»: захисник «Азовсталі», активіст ЛГБТІК+спільноти Олександр Деменко про випробування під час повномасштабної війни
РЕКЛАМА
«Я ніколи в житті не зрозумію цинізм і жорстокість росіян»
— Чи відомо вам, коли саме росіяни могли вбити Дмитра?
– Мені здається, що відразу. Вони сиділи у підвалі, бо знаходились в оточенні. Вже потім довелось вийти. Їх перевели до посадки, потім на якусь іншу точку. Допитали і відразу розстріляли. Бо до того як побачити відео допиту, ми знайшли світлину, де на полі бою лежать три бійці. Але не було видно, хто саме. Вже тепер співставляємо все і розуміємо, що на тих світлинах так само була зламана рука, і голови перебинтовані… Мені важко пояснити, чому окупанти не дали шансів хлопцям. На відео вони розповідали, що займаються аеророзвідкою. А росіяни відповіли: «Так це ви під… ри, які вбивають нас очима». Може через це… Я ніколи в житті не зрозумію цей цинізм, жорстокість.
Якщо ви вбили, для чого тоді показуєте відео з допиту? Щоб ви розуміли, ось місяць тому, після похорону в одному з російських пабліків знову було фото Дмитра і побратимів. Що вони начебто живі та хочуть додому, додали номер. Та коли я туди написала, у мене стали вимагати повернути якусь дружину та дитину з 2014 року. До чого це — дивно. Скоріш за все, шахраї.
— За весь час, поки шукали Дмитра, чи снився він комусь з родини?
– Донечці часто. Одного разу наснилось їй, що похорон тата, а він стоїть серед людей й просить бути тихенькою, щоб мамі нічого не казала, бо вона дуже переживає. Іншого разу снилось, що Дмитро у полоні і він водить її по території і щось показує. Потім його покликали, і він сказав, що скоро прийде… Крім того, перед тим, як ми його поховали, нас завжди переслідував сірий голуб. Де б ми не відпочивали, куди не їздили, завжди з нами він був. Сподівалися, що це Дмитро дає нам знак, що він поруч, що все добре. На балконі часто його бачили, і ніколи він не стукав у вікно. І до свекрухи вночі на підвіконня прилетів голуб, коли перед тим вона у думках благала сина дати хоч якийсь знак. Вже після похорону мені сказали, що коли труну з чоловіком привезли у двір, то над нею теж сидів голуб…
Ще всі разом
— Знаю, що нещодавно ви зареєстрували петицію і хочете, аби чоловік посмертно отримав звання «Героя України». Розкажіть про це.
– Після допиту мого чоловіка жорстоко закатували. Його били. Знущалися. Ламали тіло. Але зламати його не змогли. Він не зрадив, не став на коліна. Не відмовився від України навіть тоді, коли це коштувало йому життя. Це біль, який не загоїться. Це воїн, якого ворог знищив фізично, але не зміг перемогти духовно. На жаль, чоловіка уже не повернеш, і це найстрашніше. Хочеться справедливості, присвоєння Дмитру звання Героя України (посмертно). Адже це визнання того, що він загинув як Герой, це шана людині, яка заплатила за нашу свободу власним життям. В наших серцях він назавжди залишиться теплом, турботою і світлом, яке не згасає… Буду вдячна кожному за підтримку цієї петиції.
Раніше «ФАКТИ» писали про те, що на тілі захисника кати випалили напис «слава россии».