Традиційно у першу неділю жовтня відзначають День вчителя. У цей день вшановують педагогів, які навчають дітей та допомагають їм здобути важливі знання. Час не стоїть на місці, й нині чимало вчителів не просто викладають шкільні предмети, а й створюють корисний і прикладний контент. Він допомагає дітям засвоювати матеріал у форматі коротких відео. Викладачка німецької мови та блогерка Наталія Ковальчук є авторкою освітнього контенту в TikTok (понад 110 тис. підписників), Instagram (більш як 70 тис.) та YouTube (15 тис.+). Педагогиня поділилася досвідом роботи в інклюзивних класах й розповіла про плани перетворити соцмережі на глобальну платформу для доступного навчання.
«У мене є учні різного віку — від маленьких дітей до літніх людей»
— Я народилася й виросла в сонячному місті Миколаїв. Це місто для мене не лише рідний дім, а й колиска моїх мрій. Саме тут, у стінах Академії дитячої творчості, вперше зустрілася з німецькою мовою, — розповідає «ФАКТАМ» Наталія Ковальчук. — Моя вчителька Жанна Геннадіївна відкрила переді мною зовсім інший світ: розповідала про культуру Німеччини, дарувала цікаві завдання й робила так, щоб кожен урок ставав подорожжю. Тоді я вперше усвідомила: саме вчитель здатний запалити іскру, з якої виростає любов до знань.
ВІДЕО ДНЯ
Мої мама, бабуся та дідусь усе життя були пов’язані з освітою, тому й мені ще з дитинства хотілося бути дотичною до викладання. Пам’ятаю, під час шкільного Дня самоврядування я завжди обирала роль учительки німецької мови — і це приносило мені справжню радість. У школі багато уваги приділяли розвитку творчого мислення. Можливо, саме тому в майбутньому я вирішила вести блог і поєднати навчання з креативністю, щоб зробити уроки живими й цікавими для моїх учнів та підписників.
— Коли вперше відчули інтерес до мов і викладання?
РЕКЛАМА
— Справжній інтерес до мов мені прищепила Жанна Геннадіївна, моя вчителька німецької. Вона не просто викладала граматику — вона оживлювала мову: ділилася історіями про життя в Німеччині, давала завдання, що надихали, і вміла створити на уроці атмосферу захоплення. Завдяки їй я зрозуміла: вивчення мови — це не лише підручники, а й подорож у новий світ. Так само й інші вчителі в моїй школі підходили до уроків творчо й з душею. Саме вони дали мені поштовх до мрії стати викладачкою.
“Я вирішила вести блог і поєднати навчання з креативністю, щоб зробити уроки живими й цікавими для моїх учнів та підписників”, – розповідає Наталія
— Чи були у вас у дитинстві приклади вчителів або наставників, які надихнули?
РЕКЛАМА
— Так. Передусім це мої мама й бабуся. Мама викладала англійську, бабуся — математику. Вони вкладали в мене любов до знань і показали, що справжній учитель завжди терплячий, але водночас вимогливий. Важливим наставником стала й моя викладачка танців — Ганна Матвіївна Макарова. Вона навчила мене відданості своїй справі, дисципліні та любові до сцени. Для мене вона була другою мамою: сувора, але справедлива, вимоглива, але завжди готова підтримати. У школі моїм дороговказом стали дві особливі вчительки: перша вчителька — Тетяна Вікторівна, яка з ніжністю й мудрістю ввела мене у світ знань, та Жанна Геннадіївна, яка подарувала любов до німецької мови. Вони навчили мене бачити в навчанні не обов’язок, а натхнення.
— Як рідні ставилися до освітніх захоплень?
— Батьки й сестра підтримували всі мої починання: чи то танці, чи малювання, чи нові ідеї. Тато часто знімав мене на камеру: розповідала вірші, проводила «уроки» для іграшок, вигадувала власні вистави. Коли почала виступати на сцені, батьки не пропустили жодного концерту — вони були моїми найвідданішими глядачами. А коли вже в університеті я почала викладати німецьку мову для людей старшого віку, мама, яка займалася темою інклюзії, ділилася зі мною своїми порадами. Це була безцінна підтримка, яка допомогла мені зробити перші кроки в професії.
Зараз в соцмережах уроки Наталії Ковальчук відвідують майже 200 тисяч підписниківРЕКЛАМА
«Комусь легше запам’ятовувати слова через музику, комусь — через розмову, комусь — через візуальні образи»
— Як саме почали працювати з дітьми в напрямку інклюзії?
— Мій шлях до інклюзії почався ще в студентські роки, але поступово він охопив набагато ширше коло — не лише дітей, а й дорослих та людей літнього віку. Першим серйозним досвідом був проєкт «Інститут третього покоління», де я викладала німецьку літнім слухачам. Це дало мені глибоке розуміння: інклюзія — це не тільки про роботу з учнями з особливими освітніми потребами, а й про кожну людину, незалежно від віку, стану здоров’я чи темпу засвоєння знань. Пізніше працювала в дитячому таборі, де були діти з інклюзією. Це був особливий досвід: ми вчилися створювати умови, у яких кожна дитина почувалася повноправною учасницею спільноти. Побачила, що завдяки правильному підходу й підтримці вони можуть розкриватися, бути активними й щасливими.
Зараз у моїй практиці є учні різного віку — від маленьких дітей до підлітків, дорослих і навіть літніх людей. Кожен із них — це новий світ, і моє завдання як викладачки полягає в тому, щоб зробити цей світ доступним і зрозумілим.
“До кожного слова чи правила я завжди додаю приклад із реального життя, щоб учень міг одразу «побачити» мову в ді”, – розповідає Наталія
— За останні роки я створила власну методику мікронавчання через соціальні мережі, — продовжує Наталія. — Це короткі навчальні відео та інтерактивні матеріали, які можна опрацювати навіть у транспорті чи під час перерви. Я називаю цей підхід «Breaking the Classroom Walls» — руйнування стін класу. Ця система особливо ефективна для інклюзивної освіти, адже люди з різними когнітивними можливостями або обмеженим часом отримують доступ до знань у зручному форматі. Багато моїх учнів та підписників відзначають, що саме завдяки такому підходу вони змогли подолати страх перед мовою й зробити навчання частиною свого повсякденного життя. Крім того, використовую метод «адаптивних пояснень»: будь-яку складну тему (наприклад, граматику чи синтаксис) я розбиваю на маленькі зрозумілі кроки. До кожного слова чи правила я завжди додаю приклад із реального життя, щоб учень міг одразу «побачити» мову в дії.
— Як інклюзія переплітається з вивченням іноземних мов?
— Вивчення іноземної мови саме по собі є інклюзивним процесом. Кожен учень має свій шлях: комусь легше запам’ятовувати слова через музику, комусь — через розмову, комусь — через візуальні образи. Завдання викладача полягає в тому, щоб відкрити різні «двері» у світ мови й дозволити кожному обрати свою. Я вважаю, що іноземна мова — це інструмент соціалізації. Для дітей з інклюзією — це можливість спілкуватися й відчувати себе частиною колективу, для дорослих — шанс розширити горизонти, для літніх людей — шлях залишатися активними та цікавими до життя.
У своїх соцмережах я створюю контент, який підходить для різних рівнів і різних можливостей. Це теж форма інклюзії: ти можеш навчатися будь-де й будь-коли, не зважаючи на вік, стан здоров’я чи попередній досвід.
“Вивчення мови — це не лише підручники, а й подорож у новий світ”, – переконана Наталія
«Булінг завжди існує там, де мовчать свідки»
— Чому сьогодні ми так багато чуємо про булінг у школах?
— Я вважаю, що булінгу стало більше не лише через дітей, а й через середовище. По-перше, агресія часто копіюється від дорослих: образливі жарти чи приниження стають нормою. По-друге, є фактор інтернету — кібербулінг тепер не обмежується шкільними стінами, а триває цілодобово. По-третє, діти переживають стрес через війну, зміни, переїзди, і це теж проявляється у вигляді агресії. А ще в школах часто немає чітких правил і швидкої реакції на конфлікти, і тоді діти відчувають, що їм усе дозволено.
— Як із цим можна боротися?
— Мені здається, треба діяти комплексно. Перше — профілактика: з дітьми треба говорити про емоції, вчити їх вирішувати конфлікти без сили. Класні правила повинні бути простими і зрозумілими для всіх. Друге — швидке реагування: якщо хтось бачить булінг, він має знати, куди звернутися і хто допоможе. Третє — підтримка постраждалих: важливо не замовчувати, а дати дитині відчуття безпеки й захисту. І нарешті, робота з тими, хто ображає: не тільки карати, а й пояснювати, навчати, показувати інші моделі поведінки.
— Яку роль у цьому може відіграти держава?
— На мою думку, держава має встановити чіткі стандарти. Має бути єдиний закон, який дає визначення булінгу й алгоритм дій для школи, батьків і дітей. Дуже важливо, щоб у кожній школі працювали психологи та соціальні педагоги, а не лише значилися в документах. Також потрібні гарячі лінії, де діти чи батьки можуть анонімно поскаржитись. І, звичайно, держава має проводити інформаційні кампанії, щоб змінювати культуру: показувати, що булінг — це не «жарт», а серйозна проблема.
— Якою має бути робота педагогів у цьому питанні?
— Педагогам потрібно діяти в кількох напрямках. По-перше, вони мають бути прикладом: показувати повагу, стриманість і справедливість. По-друге, вчителі повинні вміти розпізнавати ознаки булінгу: різку зміну поведінки дитини, ізоляцію чи постійні «жарти» на адресу однокласників. По-третє, вони мають створювати в класі атмосферу довіри, щоб діти не боялися звернутися. І головне — педагог повинен працювати не тільки з «жертвою» чи «агресором», а з усім колективом, тому що булінг завжди існує там, де мовчать свідки.
Раніше єдиний в Україні ветеран-вихователь Олександр Ковальчук із Житомира розповів, як робота в дитсадочку допомогла йому знайти сенс життя після побаченого на війні.
Читайте також: «Порозлягалися, як пани, і вчимося»: під Полтавою для сільських ліцеїстів обладнали незвичайне захисне укриття