Поки українці переймаються тим, що у певному сенсі безвіз закінчується, і треба сплачувати за в’їзд у ЄС, мандрівник і радіолюбитель з Києва Вадим Івлєв повернувся з експедиції на острів Буве. Цей ненаселений субантарктичний вулканічний острів на півдні Атлантичного океану визнається найнедоступнішим в світі.
– До того я брав участь в трьох експедиціях на віддалені важкодоступні острови, і багато років мав нестримне бажання потрапити на найнедоступніший — Буве, — розповів «ФАКТАМ» Вадим Івлєв. — Дістатися до берегу цього острова вкрай складно через екстремальні шторми. Через жахливу погоду ще важче і небезпечніше висадитись з корабля на Буве. Природа начебто поставила в тих широтах «завісу» у вигляді майже нестерпних кліматичних умов, щоб стримати людей — аби вони не прагнули туди потрапити. Проте наша експедиція змогла успішно висадитись на Буве і пропрацювати на ньому 2 тижні.
«Поки пройдеш коридором корабля, тебе кидає на стіни, підлогу. Тож ми ходили з синцями і розбитими носами»
— Експедиція на Буве — стала для вас першою після початку великої війни? — ставлю питання Вадиму Івлєву.
ВІДЕО ДНЯ
— Так, першою. До того в експедиції був доволі давно — лютому-березні 2020 року перед початком пандемії ковіду. В команді тоді було 14 учасників з 6 країн. Ми висадилися на безлюдний острів Сігні, який знаходиться в Антарктиці на південь від Південної Америки. В тій експедиції, як і в нинішній, головним завданням було встановити з віддаленого острова радіозв’язок з радіолюбителями в різних куточках планети. Коли я повертався з Сігні, по всьому світі почали уводити жорсткі карантинні обмеження. Тож не дивно, що в міжнародному аеропорту імені Шарля де Голля я був ледь не єдиним транзитним пасажиром. В Київ тоді пощастило повернутися останнім літаком.
— На острів Буве ви відправились з тією ж командою, що й тоді на Сігні?
РЕКЛАМА
— Ні, з зовсім іншими людьми. До речі, підготовка експедиції на Буве тривала 3 роки. А особисто для мене — рік.
— Звідки стартувала експедиція на Буве?
— З Південно-Африканської Республіки. До речі, отримати візу в цю країну виявилось надзвичайно важко. Зараз її посольства в Україні немає. Тож довелося двічі їздити в Варшаву, загалом десь пів року знадобилось для оформлення візи.
РЕКЛАМА
Вадим на фоні Буве, вкритого кригою
— Пересічному читачу загалом зрозуміло, що зв’язатися з кимось по радіо з такої віддаленої точки, як загублений в океані острів — складне завдання. З чим цю задачу можна порівняти?
– З автоперегонами «Формула-1» або з Кубком Америки (океанськими перегонами супер’яхт — Авт.). Для «Формули-1» створюються авто з унікальними можливостями, для Кубку Америки — вітрильники, які на сьогоднішній день являють собою вершину технічного прогресу. Те ж саме й з обладнанням для радіозв’язку: вартість сучасної радіолюбительської суперстанції не менша, ніж океанського супервітрильника.
— Тобто мова йде про мільйони доларів?
РЕКЛАМА
— Так, вартість обладнання для радіозв’язку і його доставка на місце вимірюється мільйонами доларів.
— Хто оплатив видатки на його купівлю?
— Знаю, що половину вартості експедиції на Буве взяла на себе дуже багата людина, яка як турист літала у космос на кораблі SpaceX. Решту грошей внесли інші спонсори. Детальної інформації про фінансову сторону я не знаю. Мене запросили як людину, яка має чималий успішний досвід участі в подібних проектах.
«На Буве перебувало за всю історію досліджень цього острова лише декілька десятків людей — приблизно, як на Місяці»
— Радіобладнання, яке експедиція везла з собою на Буве, компактне?
– Ні, навпаки, громіздке і важке — це тони вантажу. Не забуваймо, що ми мали доставити його на умовний «край світу», де звичайна висадка з корабля практично неможлива через екстремальну погоду — сильні вітри, шторми, хуртовини, проливні дощі, холод.
Складність з логістикою було подвійна. Перша — це здолати чималу відстань по бурхливому океану від південного краю Африки до Буве (це ще те завдання). А друга — надскладна висадка людей з обладнанням з криголама на острів.
Тут слід зауважити, що у всіх чотирьох експедиціях на віддалені острови, в яких я брав участь, команда зіштовхувалась з дуже серйозними проблемами з висадкою на берег і поверненням назад на корабель.
— Виходить, діставалися на Буве на криголамі?
– Так. Це данське судно. В Південному океані не вщухають шторми, тож нас кидало мов тріску. Поки пройдеш коридором корабля, тебе штовхає на стіни, підлогу. Тож ми ходили з синцями і розбитими носами (посміхається — Авт.). До того ж, майже всі страждали від морської хвороби. Причому, багато хто так і не адаптувався до хитавиці — почувалися зле всі 2 тижні перебування на кораблі (всю дорогу на Буве і назад, у Південну Африку).
Вадим у рубці керування криголамом
У тих широтах природа створила, умовно кажучи, погодну завісу від людей — дає нам зрозуміти, щоб не лізли туди. Мореплавці минулих епох писали, що там хвилі, «мов гори». Я питав капітана нашого криголама, яка конкретно висота хвиль. Він казав, що 9 метрів. А вітер просто таки божевільний.
— Знаю, що для ваших попередніх експедицій на віддалені острови ви розробляли унікальні радіоантени великих розмірів. На Буве також була ваша антена?
— Ні, бо, як я вже вам казав, роботу на цьому острові організовувала зовсім інша група людей — у них було власне бачення. Я віз на Буве свої знання і досвід. Вони знадобилися в повній мірі. Бо коли ми висадились на берег і зібрали обладнання, воно не запрацювало. Мене попросили — виручай. Я зробив, що в було в моїх силах. Вважаю, що ми добилися максимуму в тих умовах.
— Тобто, у підсумку результати експедиції вийшли позитивними?
– Так, доволі хорошими. Інша річ, що добитися їх було доволі непросто. Для мене це стало випробуванням на професійну та, власне, й людську зрілість.
— Я правильно розумію, що ви взяли з собою тільки особисті речі, а все решта везли організатори?
– Я мав дві великі валізи з найнеобхіднішими мені речами — тими, що мали допомогти вижити на Буве (в тому числі, ліки і деякі прилади, які дуже знадобилися). А ще фотокамеру. Організатори чітко прописали в контракті, що я маю право взяти з собою, і яку вагу не повинен перевищувати мій багаж.
Вадим (ліворуч) з колегою під час роботи на радіообладнанні
— Чому Буве має репутацію найвіддаленішого острова в світі?
– Поясню на двох прикладах. В Антарктиді і біля її узбережжя щороку бувають в середньому 125 тисяч туристів (їх приймає й українська антарктична станція «Академік Вернадський» — Авт.). Якщо взяти статистику сходжень на Еверест (найвищу гору планети), то люди вже 13700 разів піднімались на його вершину. А на Буве перебувало за всю історію досліджень цього острова лише декілька десятків людей (принаймні за даними офіційної статистики) — приблизно, як на Місяці. Я став першим українцем, який висадився і жив на цьому острові. Наша експедиція працювали там два тижні.
— А скільки часу разом з дорогою в обидва кінці зайняла ваша участь експедиції?
– Загалом вийшло 40 діб. З Києва я виїхав 16 лютого. Прибув до Варшави, потім через Дубай (тоді ще не спалахнула війна США і Ізраїлю з Іраном) дістався до Кейптауну (законодавча столиця ПАР). Наступного дня поселився на данському криголамі разом з іншими учасниками експедиції. Там ми чекали декілька днів поки судно заправлять паливом. В ці дні ми доволі важко працювали: переміщали вантажі, скажімо, з носа на корму, щоб вага була розподілена так, аби корабель в морі зберігав остійність.
Двадцять другого лютого зранку ми вийшли в море. До Буве в умовах перманентного шторму криголам йшов 5 діб. Неподалік цього острова ми стали на якір і чекали погоди, за якої з борту міг би злетіти гелікоптер. Перша скаут-група (вона складалась з восьми чоловік — професійних рятувальників і кількох операторів) змогла на вертольоті вилетіти на острів 27 лютого. Їх завданням було поставити намети. Далі перевезли (знову ж таки гелікоптером) на острів пальне в бочках, в інших бочках — харчі. Ті, хто знаходився на криголамі, готували наступні партії багажу для відправки: вантаж накладали в спеціальні великі сітки, які потім прикріплювали тросом до вертольоту і він доставляв їх на берег. Коли передова команда встановила намети, перевезли решту учасників експедиції. Загалом 20 людей.
На острів висаджувалися на гелікоптері, бо на шлюпці — вкрай небезпечно
— Висаджувались на острів на гелікоптері, бо шлюпкою занадто небезпечно?
— Саме так. Якщо б через несприятливу погоду або інші причини задіяти гелікоптер не вдалося, ми мали план «В» — висаджуватись в рятувальних костюмах. Це дуже складний і небезпечний план.
— В чому його суть?
– Спершу в воду мали б кинутися рятувальники в спеціальних костюмах. Розрахунок на те, що прибій викине їх на берег. Вони тягнули б за собою троси, причеплені до буя. Далі — решта учасників мала пливти на рятувальному човні до буя, потім стрибати у воду в рятувальних костюмах, чіплятися карабінами до тросів і рятувальники тягнули б їх на берег. Повторю, це слід було зробити за вкрай бурхливої погоди.
Припустимо, людей таким чином, можливо, вдалось би переправити на острів. А як перекинути туди 5−6 тон вантажу (намети, обладнання, генератори, пальне, тощо)? На щастя, вдалося уникнути плану «В».
Якщо об’єктивно, то не було альтернативи висадці на острів на гелікоптері. Бо прибій біля берега такий сильний, що навіть морських котиків, які пристосовані для тих умов, іноді викидало перекидьки назад на берег, коли вони намагалися поплисти в океан на полювання.
Вадим у рятувальному костюмі. Такі костюми мали задіяти, якщо б довелось висаджуватися за планом «В»
«Для мене надзвичайно важливо, що в цій унікальній та надскладній міжнародній експедиції взяла участь Україна»
— Буве великий за розміром острів?
– Десь 49 квадратних кілометрів. Мореплавець Жан-Батист Шарль Буве де Лозьє, який його відкрив написав, що розміри 5 на 5 миль. До речі, він назвав цей острів Обрізання Господнє (бо відкрив його 1 січня — в цей день віряни святкують свято Обрізання Господнє).
Левова частина Буве вкрита кригою. Проте її немає на пляжах (на них селяться морські котики і птахи, зокрема, пінгвіни) і деяких мисах. Ми розбили табір на одному з мисів. На ньому площа ділянки вільної від льодовика — десь один квадратний кілометр (тобто, доволі невелика). До того ж поверхня там сильно нерівна.
Під цим мисом знаходиться пляж. Через значну кількість тварин на пляжі (їх там було кілька сотень) висить страшенний сморід. До того ж морські котики (особливо молоді) становлять небезпеку: поводяться агресивно — як дуже великі і злі собаки. Гарчать, атакують, намагаються витіснити у воду, вкусити.
До речі, на мене напали декілька доволі великих птахів. Ледь від них відбився.
— Якось відсвяткували успішну висадку? Можливо, чаєм?
– Ми всі були натхненні тим, що це вдалося. Було не до святкувань. Тут слід сказати, що перевезти обладнання на острів — це тільки початок роботи. Адже треба його зібрати так, щоб воно в тих екстремальних умовах запрацювало. І все це в стислі терміни. По складності ці завдання, повторю, можна порівняти з роботою пілотів «Формули-1». Тобто з туризмом, забавкою це не має нічого спільного.
Якщо ви впорались з налагодженням роботи обладнання, не факт, що вдасться встановити радіозв’язок. Адже погода (не тільки на Землі, але й в космосі — сонячна активність) може внести свої негативні корективи. І зв’язку не буде.
— Після висадки на острів, яким було особисто ваше завдання? Ви зайнялися розгортанням великої антени?
– Так, хоча, ще раз скажу, це була не моя антена. Але мені довелося її монтувати, бо значна частина людей, які мали взяти участь в експедиції, в останню мить відмовились під різними приводами. В тому числі, не поїхали й ті, хто готували антени. Оскільки я добре знаюсь на цьому обладнанні, мені було не надто складно впоратись з завданням, але дуже сильно заважав ураганний вітер. Попри екстремальні умови через кілька годин після висадки на Буве ми встановили антену. Керівник сказав, що він глибоко вражений цим.
Монтаж антени
— Що являють собою намети, в яких ви жили на Буве з його екстремальною погодою?
— Це професійні норвезькі намети, спеціально створені для важких умов експлуатації. Вони двошарові, але попри це протікали. За розмірами невеликі — дещо менші за стандартну кімнату і низькі. Одна з їх особливостей в тому, що мають багато місць для кріплення до землі (кріпиться 12-ма кілками, а не 4-ма, як звичайні намети). На жаль, в наметах не було облаштовано підлогу, і це додавало екстриму. Слід розуміти, що підлогу бажано мати, зокрема для того, щоб була ізоляція від холоду.
Мені дали декілька карематів, і я в перші ночі спав на них в своєму дуже теплому спальнику. А потім лікар-американець, сказавши, що я хороша людина, запросив мене в намет, де він жив з колегами, і запропонував мені розкладачку (рятувальники повернулися на корабель, і звільнилися розкладачки). Це, якщо чесно, дуже мене виручило — умови значно покращилися.
Загалом експедиція поставила три спальні намети, один для радіостанцій і один використовували як їдальню. Але це не все: на певній відстані від інших поставили намет, в якому була вбиральня (туалет найпростіший — типу «відро»). Знімати там штани на холоді було непросто (посміхається — Авт.).
— Ви сказали, що була їдальня. Кухня — також?
— Ні, не було кухні. Ми харчувалися сублімованими (висушеними) продуктами. Вони запаковані в спеціальні пакети. Заливаєш в такий пакет гарячою водою, перемішуєш ложкою і їси. Так ми харчувалися два тижні поки працювали на Буве. Були мюслі, макаронні вироби типу «Мівіна» тощо. Якщо підсумувати, то робота була важка, їжа поганенька, проте жоден не скаржився.
— Питну воду експедиція привезла з собою?
— Так.
— Ви дуже втомлювалися?
– Доводилося багато і важко працювати: перетаскувати каністри з пальним для генераторів, ремонтувати антени, тягнути кабелі, тощо. Всі без виключення пахали, мов мурахи. Лікар-американець Шон, про якого я вам вже казав, турбувався, що хтось з нас може захворіти. Але з досвіду попередніх експедицій знаю, що в екстремальних умовах організм мобілізується, тому фактично ніхто не хворіє. Але в попередніх експедиціях траплялись травми (переломи кісток тощо). Цього разу обійшлося без серйозних травм, якщо не рахувати синців.
— В Південній півкулі, де знаходиться Буве, в період проведення вашої експедиції завершувалося літо. І все одно йшов сніг?
— Сніг був часто. Дивіться, за два тижні нашого там перебування лише один раз було тепло (хтось сказав, що стовпчик термометра піднявся на сонці чи то до 15, чи то до 20 градусів тепла). Але це тривало десь годину. А потім температура впала до нуля. В той день погода була тихою прийнятною. Але це було нетипово. Типовим було інше. Ночами — сильні вітри і сніг. Зранку ми виходили з наметів і бачили, що струмки, які вдень текли з льодовика, замерзли. Протягом дня сніг припинявся і починався дуже холодний дощ. Виходило, що за добу одна одну змінювали дві пори року — зима і осінь (за нашими мірками). В Україні такої погоди, як на Буве не буває, бо там постійно дмуть жахливі вітри. Коли я повернувся в Україну, одна з думок, яка зразу прийшла мені в голову — у нас благословенна країна з прекрасним кліматом.
До речі, в експедиції були учасники, зокрема, з Норвегії, Ісландії, Фарерських островів. Так вони казали, що для них такі вітри, як на Буве — не диво.
— Яку мету ви ставили перед собою в цій експедиції?
— Потрапити на Буве і на собі відчути, які там умови. Пересвідчитись, що він, дійсно, вкрай важкодоступний, що природа не хоче пускати туди людей. Ну й, ясна річ, завданням було надати фактично унікальну можливість учасникам світової спільноти радіолюбителів провести сеанс зв’язку з Буве — найнеприступнішим островом на Землі. І мені це вдалося.
Для мене надзвичайно важливо, що в цій унікальній та надскладній міжнародній експедиції взяла участь Україна. Що в цьому найвіддаленішому місці Землі був піднятий синьо-жовтий прапор.
Раніше «ФАКТИ» писали про те, що українські альпіністи підкорили найскладнішу гору Гімалаїв.
На фото у заголовку Вадим Івлєв на острові Буве
Фото надані Вадимом Івлєвим