Відома маріупольська журналістка Надія Сухорукова поділилася спогадами про пережите у блокадному Маріуполі.
«Сьогодні мені надіслали відео, де півторарічна кучерява дівчинка з маленького містечка на півдні України прислухається до звуку сирени повітряної тривоги.
ВІДЕО ДНЯ
Мама запитує в неї: «Що це гуде, доню?» Малятко широко відкриває очі і повторює «Уууу».
Мама знову питає: «А що робить «Уууу»?
РЕКЛАМА
І маленька кучерява дівчинка піднімає ручки над головою, потім різко їх опускає і каже: «Ба-бах».
Це відео тут не викладатиму. Я не маю дозволу на це. Я збережу його у своєму телефоні, перенесу на комп'ютер і на флешку.
Я збережу це відео для всіх, хто не хоче бачити те, що роблять виродки з росії з моєю Україною.
РЕКЛАМА
Я збережу це відео для тих, хто розповідає про «хороших росіян» i цитує слова російського письменника «про сльозу дитини».
Для тих, у кого коротка пам'ять, як у акваріумної рибки, і хто забув, коли почалася ця війна і скільки українських міст знищила росія.
Я збережу це для тих, хто гроші та особисті інтереси ставить вище за дитячі життя.
Напевно зараз, я напишу жахливу річ. Але у березні 2022 року, в Маріуполі, я мала більше надії, ніж зараз. Я перебігала з однієї вулиці на іншу, під обстрілом, у напівмертвому місті, і вірила, що, навіть, якщо ми всі тут загинемо, Україна вистоє. Їй допоможе весь світ. Світ не дасть катувати мою країну. А потім покарає російських виблядків.
РЕКЛАМА
Я вірила, що та сама кiлькiсть бомб і ракет, якi прилетіли в моє місто, потiм впаде на грьобаних рашистiв. Я думала про це без ненависті. Я спокійно цього чекала, бо була впевнена, що покарання мерзотним iстотам, які нізащо вбивають людей, обов'язково буде.
Цю надію мені подарував один телефонний дзвінок. Який я досі вважаю за диво. Я тоді вперше спіймала зв'язок із зовнішнім світом пiсля початку блокади. Це було дев'ятого березня 2022 року.
Я стояла на сходах третього під'їзду дев'ятиповерхівки на проспекті Миру, навпроти згорілої машини, чула гул російського літака і кричала в трубку людинi, що знаходилась за межами маріупольського пекла: «Київ наш? Одеса наша? Харків наш?»
На всі запитання я отримувала ствердні відповіді та переказувала їх чоловікам у робочому одязі. Це вони, коли побачили, що я говорю по мобільному, дуже здивувалися і попросили мене дізнатися, як тримаються в інших містах України.
За день до цього російські виродки примудрилися, якимось чином, надіслати брехливі повідомлення на нашi майже мертвi телефони. У повiдомленнях було, щось на кшталт: «Украинский солдат сдавайся. Ты окружён. Сопротивление бесполезно».
Ми тоді з жахом думали, що чинить опір лише один Маріуполь, а всі інші міста зруйновані та окуповані.
Ви уявляєте скільки було щастя, коли на сходах дев'ятиповерхівки, під гуркіт російського літака, ми дізналися, що Україна тримається, а значить, у нас теж є надія! І плювати на всі російські літаки разом узяті.
Незнайомі чоловіки в робочому одязі потиснули мені руку і погрозили кулаком у небо російському льотчику, який летiв скидати бомби на житлові будинки.
Я чула як вони йшли вулицею і говорили людям, які готували на багатті або стояли в черзі до бочки з водою: «Київ наш, український! Одеса наша! Харків наш!»
А я сиділа на крижаних сходах дев'ятиповерхівки, слухали їх голоси, що віддалялися, і бiльше не хотіла вмирати. Бо тупо вмирати, якщо в тебе з'явилася надія.
Тоді я думала, що до кінця війни лишилися лічені дні. Я вірила, що світ справедливий. Що світ безстрашний. Що ми всі разом ударимо в рашистські морди і вони заповзуть у свою чорну дірку. Надовго, а може бути назавжди.
Я знала, що вони злякаються відсічі. Тому що вбивці та маніяки боягузливі за своєю суттю. І сила, яку світ випустить проти них, припинить цю війну.
Але світ виявився іншим. Він виявився боягузливим, безпорадним і меркантильним. Світ продовжує підлещуватися перед убивцями та маніяками. Світу насрать на людей, які гинуть. Світу начхати навіть на своє майбутнє.
Я хочу знову повірити, що не все втрачено. Що все погане пройде, як сонячне затемнення. І крихітна кучерява дівчинка з маленького містечка на півдні України, як і всі наші діти, житимуть щасливе життя, в якому не буде повітряних тривог, бомбардувань та виродків із духовно мертвої країни.
Нехай наша надія знову повернеться до нас!" — написала вона.
Матеріали, розміщені у рубриці «Блоги», відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.