Популярна телеведуча та психологиня Юлія Зорій зізнається, що час від часу її накриває розчарування та втома. Хоча вона вже навчилася «домовлятися» з собою і не сварити за слабкість. Своїм «опорним стовпом» Юля називає чоловіка — колишнього міністра оборони України Олексія Резнікова. А ще роботу психологині та ведучої проєкту «Ранок у великому місті» (ICTV2), з яким вона «крокує» вже одинадцятий рік.
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Юлія Зорій розповіла про зміни у житті, особисту підтримку та болісну втрату.
«Вчуся домовлятися із собою»
— Юля, що відчуваєте на пʼятий рік великої війни?
ВІДЕО ДНЯ
– Внутрішнє розчарування. Я думаю, це через накопичений стрес, втому, несправедливість і очікування, які не справджуються. Як з цим жити? Я щодня вчуся домовлятися із собою і бути в усвідомленому стані. Балансую між роботою і відпочинком. Час від часу працюю зі своїм психологом, як клієнтка. Я уважна до свого стану. Знаєте, у мене третього червня день народження, сорок років. Ніби дата, ювілей. Чоловік запитує, як я хочу відсвяткувати, може, поїхати кудись до Одеси чи Львову, а я реально розумію, що нічого не хочу — ні бачити когось, ні їхати кудись. Я, наче, хочу, щоб щось змінилося, але при цьому розумію, що від мене мало що залежить.
«Наша з Олексієм гармонія полягає в тому, що ми різні й водночас дуже схожі», — каже ЮліяРЕКЛАМА
— Здавалося б, на пʼятий рік ми маємо звикнути, що такою є наша реальність, але це не заспокоює.
– Саме так. Ми перелаштувалися, але навіть в цьому процесі будемо «просідати» і це нормально. Можна певний час бути зібраним, а потім вибʼє якась дрібʼязкова ситуація. І це також треба визнати. Як і те, що війна нас змінила назавжди. І відібрала у нас багато, травмувавши ще і невизначеною втратою — життя, яке ми мали, місць, де жили, працювали, втратою можливостей, безпеки, підтримки, соціального статусу тощо. І це я не кажу про втрати людських життів… Тому так, реальність і ми змінилися, і це треба врахувати.
«Олексій робить зі мною те, що я з іншими на своїх консультаціях»
— Розуміючи усі складнощі, ви з Олексієм могли вже давно поїхати з країни і жити спокійне життя.
РЕКЛАМА
– Ми ніколи не розглядали життя деінде. Ніколи навіть не говорили про це. Хоча, дійсно, багато хто вважав, що ми залишили країну. Але ні, так не могло статися. Насправді, саме Олексій — моя підтримка у ці складні роки. Він стабільний, врівноважений, тверезо оцінює ситуацію. Я інакша сама по собі, у мене базові налаштування інші. А Олексій такий опорний стовп. І для того, щоб заземлитися, нам треба бути поруч. Якщо я нервую, він завжди спокійно все каже по факту. Тобто робить зі мною те, що я з іншими на своїх консультаціях. І від цього стає легше. Врешті решт, Олексій — один з найкращий переговорників. І він завжди таким був. І це мене в ньому дуже підкупило. В тому і наша гармонія — ми різні і в той же час дуже схожі.
Юлія з чоловіком — ексміністром оборони України Олексієм Резніковим
— Знаю, що на фронті був ваш двоюрідний брат.
— Рік як ми поховали Петра. Йому було 33 роки, він служив в ССО. Він з побратимами часто виїжджав на завдання, і вони були десь на передовій по кілька днів без звʼязку, а ми чекали. Петро не був одружений. Казав, закінчиться війна, куплю машину і одружусь. Рік назад побратими привезли Петра «на щиті». Ми і зараз підтримуємо хлопців, з якими він воював. Це втрата, з якою ми всі вчимося жити.
РЕКЛАМА
— Ваш колега по «Ранку у великому місту», Павло Казарін, з перших днів вторгнення пішов на фронт.
— Так, інколи Паша приїжджає, заїжджає до нас поговорити. Ми не ставимо питань, слухаємо, бо розуміємо, що він має виговоритися.
Останнім часом ми говоримо в основному про його нову роботу — про війну, військо. Які проблеми, як вирішувати. Павло живе цим з 24 лютого 2022 року.
Юлія з колегою по програмі “Ранку у великому місту” Павлом Казаріним
— Не думає про повернення до цивільного життя?
— Цивільне життя під час війни точно не про нього. Паша часто каже: «Коли війна закінчиться, я себе спитаю: що робив? І мені буде соромно перед собою, якщо був не там. Я нікого не засуджую, але себе я тут не бачу.»
«Є раби — це ми, які сумлінно виконують свою роботу»
— Як змінилися ви за 11 років роботи у «Ранку»?
— Сама по собі я ці зміни побачити не можу, настільки багато всього відбулося. У «Ранку у великому місті» змінився сам ранок. До повномасштабної війни були здебільшого актуальні новини, тепер стало не гірше чи краще, просто формат інший. Але такі програми мають бути — те, що розвантажує, відволікає. Інакше важко триматися. Як психологиня, кажу, що має бути дозоване споживання інформації. За годину до сну намагайтеся виключатися з інформаційної стрічки. Звичайно, зовсім у наш час без цього не можна. Але треба шукати для себе якусь золоту середину.
Юлія з ведучим програми “Ранок у великому місті” Сергієм Лиховидою
— Ви ходите до укриття?
— У нас у домі є підвал. Ми поставили там диван. Якщо тривога, спускаємось туди. Наші коти щасливі, бо у спальню їм не можна — вони вночі не дають спати. А в підвалі вони на нас просто зверху сидять. Ми називаємо себе «багатокітною родиною». В житті наших котів нічого не змінилося. Є раби — це ми, які сумлінно виконують свою роботу. Життя котів просто прекрасно.
— Життя кота — мрія людини…
— 100 відсотків. До речі, багато людей зараз свій фокус уваги переключає на турботу про інших, зокрема, тварин. Прекрасна будь-яка дія, яка допомагає вивільняти емоції через турботу.
— Що допомагає вам перезавантажитись?
– Раніше були танці, але я їх закинула. Іноді ходжу на тренування по тенісу — падл-теніс, щось середнє між тенісом і сквошем. Раз на тиждень збираємося на тренування з дівчатами. Треба частіше, але поки що я до цього ставлюся, як до розвантаження. Я вчу англійську з репетитором, продовжую консультації і як ведуча, і як психолог допомагаю із подкастом «Онлайн-терапія».
— Весь час в роботі?
— Чесно, якщо є можливість нічого не робити, я цьому радію. Або коли відміняють зустріч чи консультацію. Для мене спосіб відновити ресурс — нічого не робити.
— Чи можна зараз дати якісь універсальні поради психологічної підтримки?
— У мене немає універсальної поради, як жити за часів війни. Можу тільки побажати, щоб кожна людина шукала те, на що вона може опиратися в моменті — свої навички, здібності, вміння. До речі, дуже часто роблю цю вправу із клієнтами і результати тішать нас усіх. Але все це може змінюватись. Ми не роботи і можемо втомлюватися, зриватися, засмучуватися, жалкувати, але головне усвідомити це, зробити висновки, за потреби звернутися по допомогу і рухатися далі. І жити це життя, допомагаючи собі та іншим, турбуючись, дотримуючись інформаційної гігієни і правил безпеки.
Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв’ю з письменницею Зоєю Казанжі, яка вважає, що під час війни в країні кожен повинен робити те, що в нього виходить найкраще.