— Мого батька окупаційна російська влада засудила до 22 років (!) позбавлення волі, хоча він не скоїв жодного злочину, — розповіла «ФАКТАМ» Марія Сізьонова, донька політв’язня Віктора Бондаренка з Бердянська. – Батькові 53 роки, він пастор Харизматичної євангельської церкви України та волонтер. Лишився в окупованому Бердянську, щоб підтримувати вірян в лиху годину. Він усіляко уникав контактів з окупаційною владою. Думаю, через це ефесбешники й сфабрикували проти нього кримінальну справу. Вони заарештували не тільки батька, але й мого чоловіка. Це було у 2022 році. Через катування електричним струмом у чоловіка розкришилися зуби, і зараз в нього знімні зубні протези. Тоді, у 2022-му, чоловіка й батька — змучених, побитих — все ж відпустили. У нас з чоловіком четверо дітей. Тож ми вирішили не випробовувати долю й незабаром евакуювалися. А батько лишився.
Окупанти вдруге заарештували його у травні 2024 року: тато пішов вигуляти собаку Нюшу й додому не повернувся. Сім’я 21 день не знала, що з ним сталося. Лише доля собаки була одразу відома: Нюшу окупанти повісили на паркані, вона стала задихатися. Сусіди, на щастя, встигли її врятувати. Врешті з російських ЗМІ ми дізналися: батька арештовано. Потім були «слідство» й «суд». Про неймовірно жорстокий безпідставний судовий вирок я вам вже сказала. В тата низка хвороб, він потребує лікування, реабілітації, дієтичного харчування. Медичну допомогу, а тим паче дієтхарчування, йому за ґратами не надають. Зараз він знаходиться у «Владімірському централі» — російській тюрмі для найнебезпечніших злочинців.
«Літній чоловік взяв на себе кулю, яка могла влучити в мого батька»
— Для нашої сім’ї війна почалася у 2014 році: мої батько й чоловік тоді евакуйовували чимало людей з окупованих міст Донеччини, Луганщини, — продовжує Марія Сізьонова. — Коли у 2022 році почалося повномасштабне вторгнення, наша сім’я не тікала, а почала допомагати іншим людям. Ми організували забезпечення продуктами, ліками, предметами першої потреби майже 1000 жителів Бердянська (якщо точно, то 895 з близько 600 родин — я вела списки, тож добре пам’ятаю цю статистику).
ВІДЕО ДНЯ
— Як вам вдавалося опікуватися такою великою кількості людей?
— Передусім нам потрібно було мати чітке розуміння, кого, чим і в якій кількості слід забезпечити. Тож ми складали списки мешканців, яким необхідна допомога, з конкретним переліком того, що саме їм критично потрібно. Батько й чоловік евакуйовували людей до Запоріжжя, там вантажили гуманітарну допомогу і привозили в Бердянськ. І на місці ми все це розподіляли. Причому батько не боявся казати, що ці харчі, ліки, речі передано з вільної України. Тут слід сказати, що тато, як міг, чинив опір окупантам — словами і справами. Він надихав людей своїм оптимізмом, вірою, що врешті все буде добре.
РЕКЛАМА
Ще скажу про жителів Маріуполя. В перші тижні великої війни їх місто перебувало в оточенні, від російських обстрілів і бомбардувань з повітря загинули тисячі мешканців. Але як тільки стало можливо діставатися туди, а також до Білосарайської коси, батько став вивозити звідти людей в Бердянськ.
Для нас сильним психологічним ударом став випадок, коли під час евакуації людей з Маріуполя рашисти розстріляли батькову автівку. Було так: солдати ворога дозволили посадити в машину людей. А потім відкрили по ній вогонь. Батько був за кермом. Біля нього на передньому пасажирському місці сидів літній чоловік (85 років). В нього влучила куля, і він загинув. Фактично цей чоловік врятував мого тата, бо взяв на себе кулю. Якби його на передньому сидінні не було, куля влучила б у батька.
Попри цей випадок, тато не зупинився, не злякався — продовжив евакуйовувати.
— Як розв'язували питання з житлом для людей, яким вдалося вирватися з Маріуполя?
РЕКЛАМА
— Тоді ще місцева влада в окупованому Бердянську лишалася українською — в ній були люди, яких обрали на вільних виборах за законами України. Тому приймались рішення про надання місць для біженців на базах відпочинку, у санаторіях. Ми привозили їм їжу, ліки, предмети першої потреби.
Слід розуміти, що багато хто з цих людей не хотів лишатися в окупації, тож ми вивозили їх на підконтрольну українській владі територію (через Василівку — на Запоріжжя). Загалом до Запоріжжя ми вивезли близько 700 осіб. Кажу «ми», бо участь в цьому брала вся наша родина.
Марія Сізьонова: «Офіційно відомо про 18 тисяч цивільних, які знаходяться в російському полоні» (Фото з сайту https://ctrcenter.org)
— Перший арешт вашого батька відбувся саме тоді — навесні 2022 року?
РЕКЛАМА
— У квітні 2022 року. Окупанти прийшли по мого батька й чоловіка. Їх арештовували так, наче полювали на озброєну до зубів диверсійно-розвідувальну групу. Як інакше розцінити те, що до нас увірвалися десь сорок російських військових з автоматами? Вони, до речі, були шоковані (принаймні мені так це бачилось) тим, що в будинку є діти й жінки. Група захоплення під час цієї «операції» перекрила цілий район міста. І все заради того, щоб схопити беззбройних священника й волонтера! Батько та чоловік пройшли тортури. Відпустили їх через 13 днів — змучених, синіх від побоїв. Головне — живих. Для мене ці 13 діб стали суцільними моральним катуванням.
Читайте також: «Перед арештом я закопала золото і гроші, якими після року ув’язнення ми заплатили викуп окупантам», — колишня цивільна полонена
— Після того ваша родина продовжувала евакуйовувати людей?
— Так, ми продовжили — провели ще декілька евакуацій. А потім ми з чоловіком і нашими чотирма дітьми вирішили поїхати з окупованої території.
«Полон — це страждання не тільки невільників, але і їхніх рідних»
— Ви вмовляли батька також евакуюватися?
— Ми пропонували йому виїхати разом з нами, проте він вирішив залишитися — це було його бажання, бо він не міг покинути прихожан. Щодо цього цитував біблійний вислів: «Уражу пастиря — і розсіються вівці». Тоді це означало: поки в місті є пастирі, то є кому підтримати людей. Нам з чоловіком довелося прийняти його рішення.
— Перед тим, як батька вдруге заарештували, були ознаки, що за ним знову можуть прийти?
— Дивіться, було так: його періодично викликали на допити, випитували, погрожували. Ще одним тривожним дзвіночком стало те, що окупанти забрали у тата водійські права. Незабаром після цього, у травні 2024 року, його знову заарештували. Дуже довгі три тижні ми не знали, чи він взагалі живий. Мали лише інформацію від свідків, які розповіли, що бачили, як троє невідомих схопили мого батька на вулиці та повезли його в якійсь машині.
Те, що він в Мелітопольському слідчому ізоляторі, ми дізналися з російських ЗМІ. Потім його перевели до в’язниці в Донецьку. А вже коли батька засудили на 22 роки й 2 місяці позбавлення волі, його відправили в росію — спершу в Кіров, потім — в Таганрог, а зараз у — «Владимирский централ». У батька гепатит C, дев’ять міжхребцевих гриж. І це не повний перелік його хвороб. Недуги в дуже важких умовах в’язниці ще й загострюються. А медичної допомоги — ніякої.
Зауважу, що до великої війни, коли в місті була українська влада, ми були просто родиною, в якій дідусь — священник і в якій всі дорослі займаються волонтерством. Сьогодні для декого з сусідів у Бердянську ми родина терориста. Слід розуміти, що там з кожним, хто не боїться висловлювати свою думку, хто допомагає іншим людям, може статися те ж саме, що й з моїм батьком.
— Маєте хоч якийсь зв’язок із ним?
— Російською владою дозволено листування, проте листи цензуруються: в деяких з них викреслюють цілі абзаци, хоча нічого «крамольного» я татові не пишу. Що ще? Ми маємо право передати йому лише одну посилку на рік (вагою 20 кілограмів). Цього дуже мало.
Обов’язково напишіть, що історія з переслідуванням мого батька — не поодинокий випадок. На окупованій території арешти поставлено на конвеєр. Загарбники щедро мітять людей тавром «терорист», «шпигун», «диверсант». Хто зазвичай ці «терористи», «шпигуни» і «диверсанти»? Вчителі, медики, журналісти, інженери, програмісти, священники, письменники, юристи — звичайні люди, які не хочуть змиритися з окупацією.
Відомо про 18 тисяч цивільних українців, яких захопила в полон путінська влада. В неволі у них забирають здоров’я — тим, що регулярно б’ють, годують фактично помиями, не надають медичну допомогу, вдень не дозволяють не те, що лежати, але й сидіти (слід тільки стояти). Постійно чинять на них психологічний тиск (змушують горланити гімн росії та радянські пісні, словесно ображають), багатьом взагалі не дозволяють листування з рідними. Таке ставлення лише через те, що вони українці.
Читайте також: «В колонії дуже діставали воші. Вони були скрізь», — «азовець», якого в окупованому Донецьку засудили до 25 років тюрми
У цій трагедії є ще один важливий аспект: полон — це страждання не тільки невільників, але і їхніх рідних. Приклад цього — моя родина. Ми весь час переживаємо. Це тягар, який не відпускає. Ми не можемо розслабитися, повноцінно радіти життю, святам, бо знаємо, що в тюрмі батькові дуже й дуже тяжко.
Темну силу — путінську навалу — треба зупинити. «Зупинити» це означає повернути не тільки всіх бранців, але й всі міжнародно визнані території України.
Ми, родичі політв’язнів, благаємо та закликаємо українську владу, уряди й громадські організації інших країн добиватися повернення (обміну) наших рідних.
P. S. Під час обміну полоненими напередодні Великодня серед 182 українців, яких вдалося повернути на Батьківщину, лише 7 цивільних. На практиці добиватися від російської сторони повернення цивільних бранців виявилось суттєво складніше, ніж військових.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію українського священника Василя Вірозуба, який провів у російському полоні сімдесят діб.
Фото у заголовку: В перші місяці великої війни священник Віктор Бондаренко разом зі своїми рідними привозив гуманітарну допомогу для майже тисячі жителів Бердянська (Фото з відкритих джерел)