Ветеран, активіст ЛГБТІК+спільноти Павло Лагойда каже, що і зараз він на фронті. Тільки воює тепер не зі зброєю, а, маючи власний досвід, у «ЛГБТ-мілітарі» відстоює рівні права та «видимість» у війську представників спільноти.
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Павло Лагойда згадав важкі спогади дитинства, початок вторгнення та страшні моменти на війні.
«Все дитинство у мене були три ключові спогади: запах сечі, смак сирого масла та лавочка у вигляді губ»
— Павло, як давно ви відкрито кажете про свою ідентичність?
ВІДЕО ДНЯ
— Вже у свої 17 років я планував займатися волонтерською діяльністю для ЛГБТІК+спільноти. Тоді я жив біля Івано-Франківська, у невеликому містечку і змалку відчував на собі цькування та несправедливість. Питання щодо моєї ідентичності обговорювати було просто неможливо! Але думка про те, щоб стати активістом спільноти сиділа в мені давно і «вистрілила» вже на війні.
— Вас булили у школі?
РЕКЛАМА
— Я був не дуже слухняною дитиною, гиперактивною. Були моменти, коли мене булили просто так, і тоді триматися допомагала мені мама. З роками я дізнався, що мене всиновили у три роки, і мама приклала багато зусиль, щоб мене підняти.
Павло Лагойда
— Як ви дізналися про це?
— В селі всі знали, що я всиновлений, але моя мама заборонила мені про це казати. Коли мене булили у школі, часто чув: «Ти — дітдомовець». Я прибігав до мами, а вона показувала свій шрам від операції і я вірив, що виліз з животика. Памʼятаю, все дитинство у мене були три ключові спогади: запах сечі, смак сирого масла та лавочка у вигляді губ. Я запитував: звідки у мене ті спогади? Мама казала, що це лише сон. Коли мені виповнилося 16 років мама розказала правду. Виявилося, що ці три спогади стосувалися дітбудинку. «Синку, ти, всиновлений», — це був для мене шок. Навіть зараз розказую вам, і сам у це не вірю. Бо мама дала мені стільки любові і стільки всього вклала… Я тоді почав на неї кричати, за що мені досі соромно.
РЕКЛАМА
— Як мама сприйняла вашу ідентичність?
— Мама старого гарту і дуже віруюча. Мені виповнилося 17 років, я почав зустрічатися з хлопцем, його звали Сергій, і він жив у Франківську. Моє перше кохання. Мамі брехав, що їжджу у місто до своєї дівчини. Але одного разу вона почула мою розмову з Сергієм телефоном і зрозуміла, що це і є «моя кохана». Я не мав вибору, мусив зізнатися. Після тривалої перепалки не витримав: «Мама, я гей!» Вона на хвилину заклякла, потім зі всієї сили вдарила себе по лобу і промовила: «Мій син п… с!» Годину вона просиділа у своїй кімнаті, ридаючи. Потім просто перестала зі мною спілкуватися. Мені було невимовно боляче. Наші стосунки загострилися, і з того часу я намагався більше жити у Івано-Франківську — я волів волі. Хоча зараз, озираючись назад, хотів би повернути ті часи, коли мама була поруч. Бо все, що ми з нею пережили до війни це просто пил.
— Мама про це знає?
— Звичайно, зараз ми вже налагодили стосунки. Це відбулося, коли почалася повномасштабна війна, і вона зрозуміла, що будь-якої миті може втратити свою найріднішу людину. Але, знаєте, дуже високу плату я віддав за те, щоб вона мене просто прийняла таким, як є.
РЕКЛАМА
Читайте також: «Заявити в полоні, що ти гей, — це самогубство»: захисник «Азовсталі», активіст ЛГБТІК+спільноти Олександр Деменко про випробування під час повномасштабної війни
«Ми зібралися в колону, прийшов капелан, почав нас кропити і молитися»
— Скільки вам було років, коли ви пішли на строкову службу?
— 19. Я зробив це для того, щоб вирватися з маминої гиперопеки, бо даже у Франківську я не міг від неї сховатися. Хотів жити так, як хочу. У мене був друг, якому прийшов час йти на строкову. Я вирішив йти з ним, незважаючи на те, що лякали дідовщиною. Вона дійсно була, але мені у цьому плані повезло з частиною.
— Вони знали, що ви гей?
— Спочатку, ні. Я мав служити півтора роки, але прослужив рік, і почалася повномасштабна війна. Я служив у Одеській області, у Білгороді-Дністровському. Потай від мами відніс всі документи у військкомат, висунув єдину умову: щоб мене відправили подалі від дому.
— Не шкодували пізніше про таке рішення?
— Жодного разу. Моя мама, нарешті, побачила море, коли приїхала до мене на три «батьківських» дня. Вона дійсно була у шоці від мого вчинку. Строкова служба стала подією, яка змінила моє життя і скоротила відстань між мною і мамою.
— Як для вас почалося повномасштабне вторгнення?
– Ще за два тижні до цього я стояв на посту днювального біля збройного складу. У цей час командир потайки дозволяв нам користуватися телефонами. Тоді вже почали зʼявлятися новини про те, що путін збирає війська на кордонах України. Це не давало мені спокою — шосте чуття ніколи не підводило і рятувало мені життя. Про велику війну стали говорити офіцери, і від цього ставало страшно.
«Ми, строковики, першими прийняли повномасштабне вторгнення разом з контрактниками», – згадує Павло
Ближче до 24-го лютого 2022 року ми почали вивчати поглиблено картографію, частіше їздити у «парк», де було скупчення військової техніки. У нас було артилерійське відділення, нам показували, як працюють «Гіацинти», які ми до того «не розпаковували» рік! Тоді я вперше побачив, що таке ПЗРК «Ігла», а принцип дії дізнався вже на фронті.
Нас почали готувати до вторгнення. За два дні до нього наша артилерійська бригада була вже у «парку». Боєприпасів було тисячі і тисячі — у мене досі проблеми зі спиною, бо кожен важить 40 кілограмів, а нам їх довелося вантажити. Памʼятаю, ми зібралися в колону, прийшов капелан, почав нас кропити і молитися. У багатьох була істерика. Я написав мамі: «Ми їдемо на війну, я тебе люблю».
За день до 24 лютого ми висадилися у посадці. Рили окопи, готували зброю до активних дій. 24 лютого десь під ранок вистрілила перша гармата — цей звук я не забуду ніколи. Це було не дуже близько, але мене оглушило. Стало настільки страшно, що я став плакати. Над нами пролетів ворожий винищувач. Ми попадали в окопи хто на кого. Командир кричить, хтось молиться, я плачу… Той літак полетів бомбити нашу країну.
Читайте також: «Загибель партнера була певним важелем, чому я пішов на фронт»: військовий та активіст ЛГБТІК+спільноти про виклики під час повномасштабного вторгнення
— Строковики одними з перших прийняли бій з ворогом…
— Так, бо строковик під час воєнного стану не може покинути військову частину. Ми першими прийняли повномасштабне вторгнення разом з контрактниками. Людського ресурсу ще не було. Тільки через два тижня до нас потрапили перші мобілізовані. Я був на фронті три роки, з яких два — на війні. Звільнився тільки коли вийшов закон про строковиків.
Павло був у війську три роки, з яких два — на війні
«Про мене і мою ідентичність вже знали командири»
— Ви не приховували свою ідентичність на фронті?
– Ні, але так було не відразу. Мені не пощастило, бо спочатку у мене були «совдепівські» командири, і вони жили по старим правилам, в яких немає місця таким, як я. При обороні одного з заводів у Миколаївській області, я дав інтервʼю популярному ютуб-каналу, де відверто розповів про те, хто я, і став відомим. Про мене і мою ідентичність вже знали командири, розуміючи, що будь-яка історія набуде розголосу. Це мене рятувало. І сьогодні я щиро ділюся досвідом зі спільнотою, намагаюся допомагати вирішували складні питання. У тому числі, стосовно свого проявлення. Врешті, коли ти свідомо приймаєш свою ідентичність, не треба боятися бути відкритим. Наша країна стала більш толерантно відноситися до людей ЛГБТІК+спільноти. Це трапилося за часів вторгнення у тому числі, завдяки правильному, адекватному та виваженому розголосу.
— Вам скоро виповниться 25 років і можуть призвати на фронт.
— У мене є проблеми зі здоровʼям, три контузії. Якщо треба буде, я піду. Але відверто — я втомився від війни. Я пережив свій жах, який не хочу проходити ще раз. У мене і так «кукуха поїхала». Коли десь щось гупає, мене починає трусити. Спогади, травми, флеш-беки не покинуть мене вже ніколи. Пів року я пив антидепресанти, лікувався. Я отримав волю, яку не хочу втрачати. Зараз я на іншому фронті — захисті прав ЛГБТІК+спільноти. А зброю в руки брати більше не зможу. Я бачив все — смерть свого командира, побратимів, друзів.
«Якщо призвуть — піду. Хоча, чесно кажучи, я втомився від війни», — зізнається Павло
— Були моменти, коли вам здавалося, що смерть близько?
— Постійно. Особливо, коли росіяни фосфором кидали. Найчастіше закидували саме артилеристів. Це виглядає, як наче з неба падають зірки. Але, якщо вони попадають на людину, то спалюють її живцем. Ми ховалися під землею, копали глибокі бліндажі, але навіть вони могли від цього не врятувати.
— Після звільнення ви…
– Займаюся активізмом. Працюю охоронцем в магазині, як звичайна людина ходжу на роботу. Кохаю. Просто живу і щасливий.
Проєкт «Без ярликів» створений за підтримки гранту Фонду польсько-німецького співробітництва.
Раніше в інтерв’ю «ФАКТАМ» голова об’єднання «Українські ЛГБТ-військові» Віктор Пилипенко сказав, що серед захисників України є й геї, тому прийміть нас такими, якими ми є.